Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Бачиш щось у дзеркалі заднього огляду?

Рейчел поглянула вгору. Дорога позаду неї була голою сталевою стрічкою.

— Ні.

— Як далеко назад ти бачиш?

— Гадаю, десь на дві милі.

Хвилину по тому він сказав:

— А тепер?

Вона глянула ще раз.

— Нічого. Нікого.

— Рейчел.

— Браяне.

— Рейчел, — повторив він.

— Браяне…

Він сів позаду, і його лице розпливлося в усмішці, що ледве вмістилася в автівці.

— Як ти сприймаєш себе сьогодні? — запитав він. — Просто зараз? Вельми хріново чи вельми класно?

Рейчел зазирнула йому в очі у дзеркалі заднього огляду й вирішила, що в неї такий самий збуджений погляд, як у нього.

— Я почуваюся…

— Скажи це.

— Вельми класно.

Він плеснув у долоні й радісно гукнув.

Вона газонула, вдарила по даху та заволала.

За десять хвилин по тому вони дісталися ще одного невеликого торговельного пасажу. Перш ніж в’їхати туди, Рейчел оглянула його; там була пошта, кафе із сендвічами, крамниця алкогольних напоїв, магазин «Маршаллс» і пральня самообслуговування.

— Що ми тут робимо? — Браян придивився до низьких будівель. Усі вони були сірі — тільки «Маршаллс» білів, поступово линяючи до блідо-жовтого.

— Мені треба швидко зробити одну справу.

— Зараз?

Вона кивнула.

— Рейчел, — сказав він із мимовільною зверхністю в голосі, — нам ніколи…

— Сваритися? — запитала вона. — Я згодна. Зараз повернуся.

Вона залишила ключ у запалюванні, а сумочку, яку винесла з банку, — біля ніг Браяна. У «Маршаллс» вона за десять хвилин перевдягнулася з костюма Ніколь Росовіч у джинси, футболку журавлинового кольору з трикутним викотом і чорний кашеміровий кардиган. Передала касирові ярлики, поклала своє попереднє вбрання до поліетиленового кулька з магазину, розплатилася й пішла.

Браян побачив, як вона вийшла, і надумав сісти, але тут спохмурнів: Рейчел помахала йому рукою, загнувши один палець, і подалася на пошту.

Вийшла вона п’ять хвилин по тому. Коли вона сіла за кермо, Браян видавався набагато блідішим. А ще — меншим і трохи нездоровим. Її сумочка досі лежала біля його ніг, але він явно в ній попорпався: із неї визирав стосик банкнот.

— Ти попорпався в моїй сумочці, — промовила вона. — От і довіряй тобі після цього.

— Довіряти? — Слово прозвучало різко й високо, наче Браян гикнув. — Там нема мого паспорта. І твого теж.

— Ні.

— То де вони?

— Мій у мене, — запевнила його Рейчел.

— Чудово.

— Я теж так думаю.

— Рейчел.

— Браяне.

Він заговорив мало не пошепки:

— Де мій паспорт, бляха-муха?!

Вона сягнула в пакет «Маршаллс» і дістала транспортну етикетку, яку передала Браянові.

Він розгладив її на стегні й витріщився на неї.

— Що це?

— Транспортна етикетка. «Ґлобал Експресс». Гарантовано поштовою службою США. Отам, у верхньому правому куті, твій трекінговий номер.

— Бачу, — сказав Браян. — А ще бачу, що ти переслала його собі до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі.

Вона кивнула.

— Це добрий готель? Ти там коли-небудь зупинявся? На сайті він мав гарний вигляд, тож я обрала його.

Браян поглянув на неї так, наче йому хотілося щось ударити. А може, вдарити її. Чи самого себе. Можливо, вдарити приладову дошку.

Та ні, мабуть, усе-таки Рейчел.

— Рейчел, що ти відіслала до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі?

— Твій паспорт. — Вона завела «рейндж-ровер» і виїхала зі стоянки.

— Як це — мій паспорт? — Його голос став іще тихішим, якщо таке могло бути. Саме так він говорив під час суперечки, перш ніж вибухнути.

— А так, — промовила Рейчел повільним тоном, яким зазвичай звертаються до дуже маленьких дітей, — я відіслала твій паспорт до Амстердама. І там я планую опинитися до завтрашнього вечора. Ти ж так і залишишся тут, у Штатах.

— Ти не можеш так учинити, — сказав він.

Вона поглянула на нього.

— Я вже ніби так вчинила.

— Ти не можеш так учинити! — повторив він, але цього разу вже криком. А тоді вдарив по стелі.

Рейчел зачекала, щоб побачити, чи вдарить Браян іще по чомусь. Десь за милю вона сказала:

— Браяне, ти брехав мені весь час, поки ми були одружені, та протягом року перед весіллям. Ти справді думав, що я заплющу на це очі? Скажу: «Господи, хлопче, дякую, що дбав про мене»?

Діставшись до знаку 95-ї магістралі, звідки до в’їзду лишалося ще десять миль, вона повернула.

— Розверни машину, бля, — проказав Браян.

— Навіщо?

— Щоб повернути паспорт.

— Здану пошту не можна забрати назад. Це якось пов’язано з перешкоджанням службовим обов’язкам посадової особи чи щось таке.

— Розверни машину.

— І що ти робитимеш? — Із цими словами вона несподівано для самої себе хихотнула. — Повернешся і пограбуєш пошту? Браяне, я підозрюю, що там є камери. Паспорт ти, може, й забереш, але на той час на твою сраку вже полюватимуть «Коттер-Мак-Канн», місцева поліція, поліція штату та, хай йому, ФБР, позаяк це точно буде федеральним злочином. Ти справді найбільше хочеш удатися зараз до цього варіанта?

Він гнівно зиркнув на неї з протилежного боку «рейндж-ровера».

— Зараз ти мене ненавидиш, — зауважила вона.

Браян не відвів гнівного погляду.

— Що ж, — промовила Рейчел, — ми завжди ненавидимо те, що нас пробуджує.

Він знову вдарив по стелі.

— Іди в сраку.

— Ой, милота, — сказала вона, — ти не хотів би розповісти, які ще в тебе є варіанти?

Він відчинив тильним боком кулака бардачок і витягнув звідти пачку сигарет і запальничку. Запалив сигарету і злегка прочинив вікно.

— Ти куриш? — запитала Рейчел.

— Ти ж казала про варіанти.

Вона простягнула руку.

— Дай-но мені одну.

Браян передав їй свою сигарету, запалив іншу, і вони поїхали порожньою дорогою, курячи. На мить Рейчел відчула в себе за спиною величезні крила.

— Ти можеш мене вбити, — зауважила вона.

— Я не вбивця, — відказав Браян зі стомленим обуренням — не зовсім милим, але й не образливим.

— Але якщо ти мене вб’єш, то так і не дістанеш свого паспорта. Зважаючи на те, як тобі зараз непереливки, навіть якби ти зміг випросити в когось новий паспорт, із тебе б, мабуть, здерли астрономічну суму, а тоді тебе все одно продали б