Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Частина четверта
ПАЛАЮЧА БІБЛІОТЕКА

Стрілка годинника нещодавно промайнула повз сьому годину вечора. За вікном вже засяяли ліхтарі, а натовп студентів розійшовся по кімнатах. Поки інші приймали душ, писали звіти чи вчили напам’ять матеріал, декілька десятків щасливчиків збиралися на студентську вечірку. У їхнє число входили й Аліса з друзями.

— Боже, Маріє, одягнися нормальніше. Там холодно, — радила вона, нудьгуючи від безділля.

Марія ж досі крутилася перед дзеркалом.

— Я буду в курточці.

— Я про ноги. Спідниця в листопаді. Геніально!

— Я не замерзну, — відказала вона, поправляючи комір. — Тим паче, хлопці вже мали б багаття розвести. — Вона зиркнула на неї: — А ти що вдягатимеш?

Аліса, скривившись від нерозуміння, розвела руками:

— Я вже готова.

Марія кинула легкий смішок.

— Чорні штани, світлий гольф і пальто. Ммм, клас! Нейту так сподобається. Ну, хоч волосся розпустила.

— Нормальний одяг. — Аліса обурилася. — Що тобі вже не так? На вулиці темно, все одно люди не вбрання запам’ятовують.

— А що тоді? Характер? Щоб його помітили, треба відповідно вдягатися. — Вона поправляла останні деталі свого образу. — Ой, все. Я не хочу сперечатися. Не псуй мені настрій.

Аліса пирхнула від її тону:

— Та залюбки.

Дивлячись, як Марія надягала сережки, вона й сама згадала про прикраси, передусім про свою підвіску. Підійшовши до тумби, Аліса відчинила шухляду, і враз задумалася, чи не переплутала її з Марійчиною. Та начебто ні. Тоді…

— Що це тут робить? — запитала вона, дістаючи з шухляди, крім своєї підвіски, маленький конверт. Зовні він жодних підписів не мав. Марія підійшла, з цікавістю вирячившись на знахідку. Піднявши на неї погляд, Аліса промовила: — Це ти підкинула?

Вона похитала головою. За виразом наче не брехала. Тоді Аліса опустила очі на конверт і злегка обмацала боки — там щось містилося, щось тоненьке. Трохи сумніваючись, вона все ж розкрила його, а коли перевернула, то на руку випав срібний ланцюжок.

— Йой, як гарно! — вмить відгукнулася Марія, і її вуста потягнулися в усмішку. — Комусь дарують подарунки.

Аліса ж досі нічого не могла збагнути. Вона знову полізла в конверт по відповіді, а знайшла там лише маленький листочок з написом: «Ланцюжок менше травмує шкіру, ніж нитка».

— Нитка… Це від Нейта.

— Я дурію! У нього навіть почерк гарний, — сказала Марія, але, коли помітила її замішання, її радість впала. — Тільки не питай, чи варто його надягати.

— А я хотіла, — зізналася Аліса, піднявши погляд, і струхнула ланцюжок у долоні. — Це ж срібло. Знаєш, скільки воно коштує?

Марія, здавалося, ані краплі не розуміла її переживання.

— Це подарунок. Просто прийми його.

— Подарунок, — перекривила вона. — Це божевілля! Хто дарує срібні прикраси на початку стосунків? Навіть до початку, бо ми нормально так і не поговорили.

— Тут це може купити будь-хто з бюджетом трішки більшим, ніж у циркової артистки в наймах.

У Аліси аж рука опустилася.

— Вибач. — Марія вмить пожалкувала про свої слова, затуливши обличчя рукою. — Ти права, срібло справді дороге, але в Академії навчаються далеко не бідні люди. Нейт теж належить до них. Він отримує виплати за батька-героя, його мати — одна з найвідоміших журналісток в Елендорі, дядько працює тут на другій найвищій посаді після директорки. Нейт може дозволити такі подарунки. А ти, я тобі нагадаю, принцеса. Ти маєш реагувати не «Очманіти, срібло!», а «Де мої рубіни?»

— Але я не принцеса! — Аліса й сама не знала, чому в неї мокріли очі. — Я наймичка з цирку. Я не звикла, щоб мені дарували щось більше за новий одяг, розумієш?

Марія зітхнула, після чого тихіше повела:

— Це страшенно несправедливо, що донька нашого видатного короля була змушена жити так. А подарунок приймати не обов’язково. Не хочеш — просто поверни йому на вечірці. — Вона злегка примружилася, додаючи: — Але ходімо швидше, бо ми вже запізнюємося.

Аліса опустила погляд на блискучий ланцюжок у руці. Потім зиркнула на свою підвіску зі старою, вицвілою ниткою. Нейт засмутиться, якщо вона відкине подарунок. Хіба воно того варте?

— А, до дідька! — Вона розірвала нитку, пропаливши її пальцями, протягнула в золотий перстень ланцюжок і надягла оновлену підвіску на шию. — Гаразд. Принцеса, так принцеса.

Марія злегка всміхнулася, поклавши руки їй на плечі, і промовила:

— Ти красуня незалежно від прикрас. А тепер ходімо. Покажемо тим холопам, хто справжні королеви вечірки.

***

Тихо й без зайвої уваги дівчата вийшли за гуртожиток до лісу. Тут, біля старої криниці, на них вже чекали Генрі, Джейн і Люсі. Одягнені всі просто, але на Генрі ще була смішна червона краватка. Разом вони попрямували далі, на домовлене місце подалі від Академії, але, звісно, у межах бар’єру. Минуло близько п’яти хвилин, коли здалеку долинув гамір з музикою та почало виднітися яскраве світло від багаття.