Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— Добре-добре, продовжуйте, — засміявся привид, зручно вмощуючись на гілці найближчого дерева. — Я тут трохи посиджу, не звертайте уваги.

— Фіс! — вигукнули Міхаель і Віка одночасно з однаковим докором.

Вони продовжували стояти в обіймах, свердлячи гнівними поглядами помічника, що так невчасно з’явився.

— Довго ж тебе не було! — кинув Міхаель, не відпускаючи дівчину.

— Де тебе носило? — обурилася Віка, насупивши брови. — Мені так була потрібна твоя допомога там, у поселенні світлих ельфів!

— На жаль... — примара розвів руками. — Я не можу проникати у світ світлих. Вони мають захист від нежиті, — і самовдоволено усміхнувся, продемонструвавши моторошний оскал.

— Збери найкращих воїнів, — коротко наказав Міхаель, урвавши безтурботність Тіні. — Є одне діло.

— Провчимо світлих? — оживився Фіс, аж очі засвітилися.

Король у відповідь лише коротко кивнув.

— А тепер зникни, — додав Темний, помітивши, що той і не збирається йти.

— Та хіба ж я заважаю? — розтягнувся у посмішці той. — Посиджу тихенько, а ви продовжуйте…

— Розвію, — пообіцяв Міхаель спокійно, але грізно.

— Подумаєш, які сором’язливі... — буркнув Фіс і скривився.

Цього разу Темному вистачило змахнути рукою — в повітрі спалахнув синій потік магії, що полетів у бік примари. Той зойкнув і миттєво розтанув. Куля з розсипом іскор ударила в гілку дерева, обпаливши листя.

Щойно настирливий помічник зник, закохані повернулися до перерваного поцілунку.

Поцілунки ставали дедалі пристраснішими й гарячішими. Вони опустилися на м’яку траву, яка під впливом магії Темного стала теплою, як свіжоскошене сіно в літню ніч.

Зараз Віці було вже не до магії. Вона думала тільки про нього — кожним дотиком, кожним подихом. Її бабуся завжди казала: «У коханні з чоловіком треба бути чесною» — і Віка була чесною.

Вона стогнала в голос, скрикувала і кусала його за плечі, то благала, то підганяла, повністю розчиняючись у моменті.

Міхаель був на сьомому небі. Вперше в його житті поруч була дівчина, якій справді подобалося кохання. Жодної гри, жодної ролі — тільки відверта, жива пристрасть. Він раптом усвідомив, наскільки холодними й байдужими були всі попередні жінки, включно з наложницею, які, хай навіть вправно, але лише грали роль. А ця — вона була щирою, живою, справжньою. Кожен її порух зводив його з розуму.

Йому було прикро, що втратив стільки часу. Але тепер у них було ціле життя попереду.

Ніхто не говорив про кохання вголос — це було в кожному погляді, кожному дотику. Коли промовляє серце, слова зайві.

Втомлені й щасливі, вони лежали під зоряним небом. Над головами простягалася темно-синя ковдра з безліччю вогників, а десь далеко співав нічний вітер, шурхотячи кронами дерев.

Віка поклала голову на його груди, слухаючи рівномірне биття серця.

— Хто ти? — раптом запитав Міхаель. Його голос був тихим, але вона зрозуміла: він питає не про ім’я. Він хотів знати — хто вона насправді.

— Мене звати Вікторія, — відповіла просто, збираючи думки. — Пам’ятаєш, ти говорив про магію, яка здатна переміщати душі? Саме це й сталося зі мною. Мене витягли з мого світу й вмістили в це тіло. Виходить... душа справжньої принцеси тепер блукає десь у моєму світі?

Її охопив страх. Якщо це зробили один раз — можуть зробити знову.

— З тобою зв’язалися маги? — запитав Темний. Його голос був дуже серйозним, і Віка одразу відчула тривогу, що ховалась за цим питанням.

— Маги? — усміхнулася вона. — У моєму світі немає магії. Мене ніхто й не питав, чи я хочу кудись переміщуватися. Просто — одним махом витягли з рідного тіла й закинули сюди.

— Тобі було страшно? — він міцніше притис її до себе, якось інстинктивно, захисно.

— Трохи, — чесно відповіла Віка. — Спершу я подумала, що померла й потрапила в інший світ. А коли ти… коли ти помер… тоді вже страшніше нічого бути не могло.

Вона замовкла. Її знову накрила хвиля тих самих пережитих емоцій.

— Але мені пощастило, — несподівано додала дівчина. — У цьому світі мені трапився такий красень, що вже й нема за чим шкодувати.

Міхаель тихо засміявся. І його лагідний сміх зігрів Віку сильніше за будь-яку ковдру. Їй стало затишно, мов удома.

У тиші вона пригадала Жеолі — наложницю Темного. Було дивно, що та так легко зрадила його. Віка обережно порушила тему:

— Чому Жеолі так вчинила? — запитала вона, намагаючись не торкнути його болючих почуттів.

— Думаю… я її розчарував, — сумно відповів ельф. Його голос звучав глухо, мов десь із глибини. — Вона була поруч багато років. Разом зi мною переживала перемоги й поразки, бої, тривоги… А потім — так просто відмовилась.

— Через те, що ти одружився зі мною? — уточнила Віка.

— Ні. Спочатку наш шлюб мав лише політичне значення, — Міхаель замислився, зібрав думки. — Я просто… сказав їй правду.

— Яку саме правду? — Віка не розуміла, до чого він веде.

— Я сказав, що не можу більше тримати її поруч. Що вона вільна, і хай чинить, як вважає за потрібне. Що… що я її відпускаю. Але вона завжди залишиться для мене другом. І…

Він на мить замовк. Потім посміхнувся й додав:

— І що я закохався в одну людську дівчину.

— Що?! — Віка підвелася на ліктях, щоб краще бачити його обличчя. — Повтори, будь ласка, ще раз, що ти сказав!

— Кажу, закохався. В одну дуже милу, вперту, шалено цікаву дівчину, яка не може й дня прожити без пригод, — повторив він, поглядаючи на неї з ніжністю.

Віка довго дивилась на його усмішку, в очі, повні глибини й тепла, на ті зморшки в куточках, що народилися не від втоми, а від усмішок.

— Здається, я теж закохалась… — промовила вона повільно, ніби вперше сама усвідомила ці слова.

Її серце калатало шалено, але спокійно водночас. Вона перестала боротися зі своїми почуттями — і дозволила собі просто бути щасливою.