Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Цензор снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Цензор снів"

1 118
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Цензор снів" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 110
Перейти на сторінку:
підлоги рурку і вибив замок, тоді відчинив люк і виліз на дах. Він не був надто стрімким, а моєю метою була камениця в самому кінці кварталу, де мусив бути теж люк у даху. Я вихилився з даху і побачив, що авто зупинилося біля брами Ліщинського. Отже, вони вже там. Я рушив дахом, ступаючи так, аби не зчиняти галасу, де було можливо, ставав на стики, але треба було бути обережним, щоб не нарватися на дроти, не вмикаючи ліхтарик. Діставшись крайнього даху я швидко знайшов люк, але й він був замкнений, відчинявся всередину. Я роззувся, щоб не робити гуркоту, і став бити по ньому ногами. Люк не піддавався. Проте я продовжував по ньому лупити, аж поки не з’явилася невелика щілина, крізь яку я просунув пальці й намацав залізний засув. Люк не був замкненим на колодку. Я витяг складаний ножик і став лезом штовхати засув. Він зрушив з місця, хоч і дуже повільно. Я налягав, лезо зламалося, але я не відступав, аж доки люк сам не опав. Вдалині на даху я помітив рух. Я взувся, миттю зіскочив на діл, затягнув засув на місце і побіг до дверей. їх теж довелося вибивати, пролунав тріск, а за хвилю я летів сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок. Десь траснули двері, хтось вийшов на сходову клітку, щось буркнув, я вилетів у браму, а з неї на вулицю і щодуху побіг уздовж будинку, скрутив за ріг і біг далі. Я не мав уявлення, де мені сховатися, знав лише, що мушу зникнути з цієї дільниці, відбігти якнайдалі, та так, щоб не потрапити в руки патрулю. Раптом подумалося, що патруль для мене може бути не таким небезпечним, як ті убивці. Якщо патруль затримає підхмеленого німецького офіцера, не така вже й рідкісна для них пригода. І тоді я побіг з усіх сил, не припадаючи до стін. Раптом з-за рогу вистрілив сніп світла, я зупинився, важко дихаючи й думаючи, куди тепер бігти. Авто виїхало мені навперейми, аз нього пролунала команда: «Halt!» З вікна стирчала цівка автомата. То було військове авто, мене покликали підійти ближче. Я підійшов, злегка хитаючись і назвав себе. Вони попросили папери, я показав. Після того мене ввічливо запросили до авта. Залізний хрест у мене на грудях викликав у них повагу. Дорогою розпитали, чому я швендяю так пізно. Я сказав, що їду до Берліна і показав їм спрямування, у Кракові я, мовляв, пішов з друзями до кнайпи й потім заблукав. Спитали, куди мене завезти. Я сказав, що зупинився в готелі біля Казімєжа, але забув назву, вони підвезли мене до готелю, в якому, на їхню думку, я міг зупинитися, і ми розпрощалися. Я натиснув дзвінок на дверях, упівока стежачи за патрулем, який сумлінно чекав. Двері відчинилися, я прослизнув усередину і запитав, чи є вільна кімната. Як я й сподівався, вільних кімнат не було. Я попрощався і вийшов на вулицю. Патруль від’їхав. А я помчав безлюдним Казімєжом до Осипа Хоми, щоб повідомити про смерть Ліщинського. Але там я нікого не застав, жодної живої душі ані в помешканні, ані в сховку під підлогою. Усе виглядало так, ніби тут віддавна ніхто не бував. Отже вони втекли, бо якби тут побувала поліція, цього б не вдалося приховати. Я піднявся нагору і зачаївся на стриху. Більше швендяти вулицями я не ризикував. Вранці я спустився знову до помешкання, в якому зустрів Осипа, відшукав старі лахи й перевдягнувся. У військовій формі без документа, що засвідчував би моє спрямування на Відень, я б до потяга не потрапив. Я залишив собі тільки чоботи, але спустив поверх них штанки. Залізного хреста я сховав за халяву — як-не-як пам’ятка. Усі військові документи я спалив у грубці.

Але, якщо мене вистежують, на двірці з’являтися небезпечно. Я покинув колишню єврейську дільницю і вийшов до Вісли. В кінці вулиці стояло самотнє таксі, я швидко сторгувався за поїздку до Цєшина. Поки минали Краків, я чувся нервово, вдаючи, що милуюся містом, а насправді роззираючись на всі боки, і лише за містом заспокоївся. У Цєшині сів на потяг до Брна, у Брні заночував і вранці їхав віденським. Без нового паспорта я б далеко не заїхав, поліція ледь не на кожній зупинці перевіряла документи. У греко-католицькій церкві Святої Варвари я провідав отця Теофіла Горникевича[115] і отримав від нього записку від Ірми. Дружина з батьками виїхали в Угорщину, в село над Балатоном. Я подякував отцеві й хотів попрощатися, але він мене не відпустив і завів до монастирської їдальні та нагодував обідом. А за годину я вже сидів у будапештському потязі.

В селі над Балатоном ми дочекалися закінчення війни. Так завершилася моя епопея.

XXIII. Андреас

1

Владу у Львові остаточно перейняли рускі. Дехто з визволителів заходив до «Жоржа» і допитувався, на яких я підставах очолюю ресторан і готель. Я посилався на генерала Окунева і полковника Скворцова. Я подумав, що якраз пора відшукати Скворцова і замельдуватися, мовляв, ось я, на місці, чесно чекав омріяного визволення, боровся у підпіллі з ворогом. Я кілька днів ходив до приміщення НКВС, але, на жаль, ніхто нічого мені про полковника Скворцова розповісти не міг. Та я не відступав, бо знав — якщо його не знайду, мене чекатимуть клопоти. Так проминув тиждень, коли я нарешті побачив його, як він вилазить з авта. І то вже був не полковник, а цілий генерал з пузом. Він мене відразу упізнав, ухопив за комір і загарчав:

— Ах ти ж курва продажна! Куди пропав? Підсунув нам якогось ідіота і втік?

— Ідіота, кажете? Та мене за того ідіота націоналісти мало не вбили. Ось — погляньте, — і я заголив сорочку та показав шрам від кулі, що її дістав від сторожа.

Генерал мене потягнув з собою до кабінету. Сів за стіл і, грізно дивлячись мені в очі, запитав:

— Чому ви не ліквідували об’єкт?

— Ми ліквідували, ліквідували, — заторохтів я.

— Як ліквідували, чому ми про це нічого не знаємо?

— Ми його вбили перед самою війною. Так вийшло. Повідомити не було як, бо нашого аґента у Сяноку забрало гестапо. Гарний був чоловік. Бувало, ми й по чарці перехиляли.

— А чому не повернувся з завдання, га?

— Тут таке діло, товаришу... — я гарячково шукав соломинки й вирішив згадати ще про одного важливого свідка моєї

1 ... 100 101 102 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цензор снів"