Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

- Козел. Ненавиджу! - крикнула дівчина і круто розвернувшись, втекла.

Гейб ще якийсь час стояв, потираючи щоку, а на його обличчі розцвітала загадкова усмішка.

- Ми не горді, ми зачекаємо! – тихо прошепотів він їй услід.

Хмикнувши, чоловік ще раз потер щоку, а потім вирішив повернутись до їхнього маленького табору. Останнім часом йому важко було зосередитись на завданні. Особливо якщо постійно перед очима мигтіло Настіне обличчя.

На мить Гейб замислився: а чи варто було взагалі так кардинально діяти? Адже було зрозуміло, що з ним грають, а він, як дурень, закохався.

Підібгавши губи, чоловік подивився туди, де стояли намети, і неквапом побрів до них.

* * *

Ізбигнєв. Фортеця Химородників

Відтоді, як Гармонія разом з дочкою отамана покинула Ізбигнєв пройшов тиждень. А може й два. Увесь цей час Мейсі Честер працювала не покладаючи рук. Для неї час мчав так, ніби його хтось підганяв.

Вона, на відміну від Лойда сама зголосилася залишитися, щоб допомагати у селищі. Пізніше вони збиралися відправитися кудись у ліс, щоб підготувати місця для майбутніх біженців. Охочих сховатися від всевидющих очей Гордія, було багато. Більшість із них були звичайними людьми.

Почувши кроки, жінка скинула голову.

- Хочеш дещо побачити?! – у очах рудоволосого химородника заграли бісики. Поставивши важку коробку на стіл, чоловік не чекаючи відповіді зняв кришку.

Мейсі підвелася, щоб подивитися, що приніс капітан «Боривітрів».

- Це що? – по мірі розглядання пакунків очі жінки ставали все круглішими. – Де ти це взяв?

Чоловік усміхнувся у руді вуса.

- Невеличкий подарунок від імператора.

Мейсі скептично зігнула брови.

- Андрію, що це таке?! – вимогливо подивилась на нього жінка.

Витягнувши останній згорток з чимось важким, чоловік відставив коробку на підлогу.

- Цим приладом можна закарбувати на спеціальній смужці все що завгодно. Уявляєш, наші нащадки зможуть побачити нас! – капітан «Боривітру» складаючи дивний пристрій був схожий на дитину. – Це наче картина, тільки вона рухається!

- Це точно якась чорна магія! – Мейсі відійшла розглядаючи пристрій збоку. – І це вам імператор подарував?

Андрій розкотисто розсміявся. Сережка у його лівому вусі захиталася.

- Ну, майже… Це наука! Мейсі, подивись сюди. – чоловік поманив її до себе рукою. – Подивись. Сюди закладається стрічка, а сюди треба дивитися, щоб виставити межі картинки.

Жінка не поділяла його радості. Схилившись над пристроєм, вона подивилася у невеличке віконечко.

- А що каже отаман?

- Це цілком безпечне! Тільки є одна проблема. Ми поки не можемо відтворити ці рухомі картинки. Але наші нащадки зможуть створити таке, що допоможе у цьому.

- Тобто для нас це марна річ?!

- Ну чого ж! – химородник образливо підібгав губи. – Ми зможемо закарбувати усе, що захочемо! Ті, що будуть жити після, будуть знати нас не лише, як рядки у якійсь книжці. Вони побачать нас. Ось, як я бачу тебе.

Мейсі похитала головою. У неї цей прилад не викликав стільки емоцій.

* * *

- Що ти кажеш, Мейсі? – майже кричала Рада, не стримуючи емоцій. – Слава усім богам! Це найкраще що могли створити коли-небуть! Це відеокамера!

- Тобто, це важлива річ? – не могла повірити своїм вухам Мейсі. Андрій позаду неї весело усміхався у вуса.

- Це дуже важлива річ! Ми зможемо зафіксувати усе, що захочемо! Наші нащадки будуть знати, як було насправді….

Рада палала бажанням повернутися у Ізбигнєв, щоб подивитися самій на цю чудову річ. Ця річ не була схожа на відеокамеру з її часу, та й засмучувало те, що неможна відтворити зняте. Але й це був прогрес.

Вони десять хвилин розмовляли з Радою та Альбрехтом. Рада хотіла більше, але вони поспішали по справах.

Коли обличчя Ради зникло з води, Андрій повернувся до Мейсі, переможно усміхаючись.

- Твоя взяла. – нарешті покірно зітхнула Мейсі, перевівши погляд з пристрою до химородника. – Сподіваюся у вас вийде з цим розібратися.

Той, взявши її за руку відвів до лави, що стояла біля стіни.

- Мей… Ми завтра вирушаємо у ліс.  Ти ж підеш зі мною? -  швидко виправився химородник.-  З нами! - з його погляду щезли бісики. Чоловік був трохи схвильованим.

- Авжеж. Я ж тут для того!

- Справді?

Бачачи його схвильоване обличчя, жінка тихо розсміялася.

- Такий великий, а такий дурний! Я ж не сліпа. – без тіні сором’язливості Мейсі потріпала його по рудому волоссю.

- Такий великий, а такий дурний. – повторив за нею чоловік, дурнувато посміхнувшись.