Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

Завмерши, я інстинктивно загасила світлову кулю. У печері одразу стало темно, тільки від самого входу тяглося слабке сяйво сонця. Я втиснулася в стіну, ховаючись у тіні, і затамувала подих.

— Ти впевнений, що тут нікого немає? — почувся тихий, низький голос чоловіка.

— Так. Печера завжди порожня, — йому відповів такий самий голос.

Я обережно визирнула з-за валуна. Двоє. У темних плащах, з капюшонами, що приховували обличчя. Вони оглядалися, ніби перевіряли, чи немає тут зайвих вух.

Моє серце забилося сильніше.

Темні маги.

Оце я вляпалася! Але що вони тут роблять? Ніколи раніше я не зустрічала їх у цьому лісі. Я затремтіла. Хоч би вони мене не помітили! Я не зможу ні перемогти їх, ні втекти.

— Все готово? — запитав один.

— Майже. Завтра вночі ми закінчимо.

— Чудово. Тоді до зустрічі.

Я почула, як їхні кроки почали віддалятися. Я дочекалася, поки звуки повністю стихнуть, перш ніж дозволити собі зробити хоча б вдих.

Мої руки тремтіли. У грудях все стислося від страху. Я могла попастись. Якби вони пройшли трішки далі…

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Потрібно вибиратися звідси. Швидко та безшумно. Схопивши кошик із зібраними інгредієнтами, я обережно вибралася зі свого укриття та вислизнула з печери.

Ліс, який завжди здавався мені таким рідним, тепер виглядав інакше. Кожен шурхіт змушував моє серце стискатися, кожна тінь між деревами здавалася чиїмось силуетом. Я намагалася рухатися швидко, але безшумно, не збиваючись зі стежки.

«Вони можуть бути неподалік…»

Тривожна думка мучила мою голову, змушуючи постійно обертатися. Я чула, як вітер хитає гілки, як листя шелестить над головою, але мій страх перетворював ці звуки на щось зловісне.

Вибравшись із лісу, я метнулася до громадського порталу і тільки коли переді мною з'явилася академія, змогла видихнути з полегшенням і перевести подих після пробіжки лісом. Тут я була у безпеці.

Я поспішно перетнула внутрішній двір академії, майже не дивлячись навколо. Єдине, що мені зараз хотілося — розповісти про все Дему.

У бібліотеці було тихо. Декілька студентів сиділи за дальніми столами, занурені в книги, але сама зала вже порожнішала — наближався час вечері. Я відразу побачила Дема біля полиць, він розставляв книги по місцях.

— Мені треба поговорити з тобою, — прошепотіла я, підійшовши ближче.

Дем повернув голову, миттєво вловивши тривогу в моєму голосі.

— Що трапилося, Кетто?

Я озирнулася, переконавшись, що ніхто нас не підслуховує, і коротко розповіла про зустріч із темними магами у лісі.

Його обличчя змінилося на очах. Спочатку — шок, а потім гнів.

— Ти пішла одна?! Знову?! — він понизив голос, але в ньому все одно чулася лють. — Ми ж домовлялися! Про що ти думала, Кетто?

Я вперто скинула підборіддя. Чому Дем не може мене просто підтримати?

— Мені треба було зібрати інгредієнти, — відповіла я.

— І ти не могла зачекати на мене? Сказати мені? Ми ж домовлялися, що ти не ходитимеш сама! — він стукнув долонею по шафі, змусивши мене здригнутися. — Ти розумієш, як це було небезпечно?

Я відвела погляд, уперто стиснувши губи.

— Нічого поганого не сталося, Деме…

— Нічого поганого?! А якби вони тебе помітили? А якби… — він осікся, заплющив очі і потер перенісся, намагаючись заспокоїтися.

Але я вже відчувала, як усередині мене закипає образа.

— Ти поводишся так, ніби я зробила щось жахливе! — я стиснула кулаки. — Я просто збирала трави!

— Ти мало не зіткнулася з темними магами, — різко відповів він. — Вкотре, Кетто!

— Але ж не зіткнулася!

— Ти не розумієш… — він зітхнув, провівши рукою по волоссю.

— Так, звичайно, я нічого не розумію! — кинула я. — Знаєш що? Та пішов ти!

Я різко розвернулась і, не чекаючи на відповідь, вискочила з бібліотеки.

Гнів і образа вирували в мені, поки я йшла до своєї кімнати. Він не просто сердився — він розлютився на мене. А я лише хотіла розповісти йому, поділитись переживаннями.

Чому Дем не міг просто підтримати мене?

Я зачинила двері, кинула кошик на підлогу і звалилася на ліжко, увіткнувшись обличчям у подушку. Сльози навернулися на очі, і я не змогла їх стримати, та й не хотіла.

Чому він так зі мною? Чому не міг просто вислухати, заспокоїти? Так, я помилилася, але ж я не навмисно! Звідки мені було знати, що в лісі будуть темні маги, якщо їх там ніколи не було?

— Кетто… — Айна обережно торкнулася мого плеча.

Я напружилася, але не скинула її руки.

— Що трапилося? — голос подруги був теплий, турботливий.

Я схлипнула, підвелася і обернулася до неї.

— Дем… Він розлютився. Почав сварити мене, ніби я… я… — голос знову здригнувся, і я швидко витерла сльози рукавом.

Айна м'яко усміхнулася і присунулася ближче.

— А тепер розкажи все з самого початку.

Я глибоко вдихнула і плутано розповіла їй про похід у ліс, про темних магів, про те, як я злякалася і про те, як Дем на мене накричав.

Коли я закінчила, подруга похитала головою.

— Ну, він, звісно, ​​й ідіот, — сказала вона.

Я тільки зітхнула у відповідь.

— Він мав підтримати тебе, замість сварити, — Айна простягла мені хустку. — Але ж ти знаєш, чому він так розлютився?

Я все ще мовчала. Айна — не Ніда, вона не говоритиме, який Дем поганий, вона до нього добре ставиться.

— Він злякався, — продовжила вона. — Дем боїться за тебе, Кетто. І це, загалом, мило, якби він не був таким упертим.

Я шмигнула носом.

— Все одно мені неприємно, навіть якщо причина його гніву — хвилювання за мене.

— Звісно, — Айна стиснула мою руку. — Не хвилюйся сильно. Ви з ним помиритеся, як завжди.

Я кивнула, витираючи сльози.

— Дякую, Айно.

Подруга усміхнулася і обійняла мене. І нехай образа все ще горіла в грудях, мені стало трохи легше.