Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

«Їхні обличчя — то лише маски, — зростала в ній хвиля огиди. — Під тими, що носять Вовки, ховаються електричні істоти — роботи, а хто ховається під цими масками?»

У їдальні було бездиханно тихо, але звідкілясь неподалік ясно чувся безупинний гомін, долітав сміх, дзенькання келихів, повискування ножів з виделками об порцеляну. Почулися сплески якоїсь рідини — вина або води, а відтак ще гучніший вибух сміху.

Ниці чоловік та жінка — він у смокінгу з картатими вилогами й краватці-метелику з червоного оксамиту, вона у вечірній сукні зі срібної парчі, без бретельок, обоє жахливо товсті — обернулися (з явним незадоволенням) у той бік, звідки долітали ті звуки, схоже, що з-за чудового гобелену, який зображував рицарів і їхніх леді при вечері. Коли товста пара повернула туди голови, Мія побачила, як складки на їхніх щоках розправилися, мов брижі на простирадлі, і на мить під натягнутою шкірою їхніх щелеп показалося щось темно-червоне, волохате.

— Сюзанно, то була шкіра? — спитала вона. — Господи праведний, то така в них шкіра?

Сюзанна не відгукнулася, не промовила навіть «а я тобі казала» або «хіба я тебе не попереджала?». Усе це вже не мало значення. Пізно було дратуватися (чи виражати якісь стриманіші емоції), і Сюзанні було щиро шкода жінку, яка її сюди занесла. Авжеж, Мія збрехала і зрадила її; еге ж, вона з усіх своїх сил намагалася зробити так, щоб Роланда й Едді було вбито. Але чи був у неї інший вибір? Сюзанні раптом розвиднилось, через гірке осяяння вона зрозуміла, що тепер може дати визначення, що таке ка-май: той, кому дано надію, але жодного права вибору.

«Це як подарувати мотоцикл сліпому», — подумала вона.

Річард Сейр — стрункий, середнього віку, бровастий красень з пухлими губами — почав аплодувати. Його пальці зблискували перснями. Його жовтий блейзер сяяв у приглушеному освітленні.

— Хайл, Міє! — гукнув він.

— Хайл, Міє! — підхопили решта.

— Хайл, Мати!

— Хайл, Мати! — закричали вампіри й ниці чоловіки з жінками, і всі вони теж почали аплодувати. Робили вони це доволі енергійно, але акустика цього приміщення притлумлювала овацію, перетворюючи ляскання долонь на шелест кажанячих крил. Голодний звук, від якого в Сюзанни засудомило в животі. Й одразу ж почався новий напад переймів, аж ноги їй підломилися. Вона поточилася вперед, ледь не вітаючи цей біль, що забивав собою її тривогу. Сейр ступив крок уперед і підхопив її під лікті, не дав їй упасти. Вона гадала, його доторк буде холодним, проте пальці в нього виявились гарячими, як у пацієнта холерного диспансеру.

Вона побачила, як у глибині зали з-поміж тіней виступила якась висока фігура, щось таке — ані вампір, ані ниций чоловік. Воно було у джинсах і простій білій сорочці, але над коміром у нього стирчала пташина голова. Поросла гладеньким, темно-жовтого кольору пір’ячком. Очі були чорні. Воно теж поаплодувало, делікатно ляскаючи в долоні, і вона побачила — з дедалі зростаючою огидою, — що замість пальців воно має кігті.

З-під одного зі столів вибігли десь півдюжини жуків і вирячилися на неї своїми повислими на стеблинах очиськами. Жахливо розумними очиськами. Жувальця в них клацали так, що це нагадувало сміх.

— Хайл, Міє! — зазвучало у її голові комашине дзижчання. — Хайл, Мати! — А потім вони щезли, знов поховалися в тінях.

Мія обернулася до дверей і побачила пару ницих людей, котрі блокували вихід. А таки так, це на них маски; зблизька добре було видно, що на швейцарах акуратні чорні зачіски просто намальовані. Мія з обмертвілим серцем знову обернулася до Сейра.

Надто пізно.

Вже пізно на щось сподіватися, залишається тільки пройти крізь усе це.

СІМНАДЦЯТЬ

Сейр був розтиснув пальці, коли вона відверталася. Тепер він знову взяв її за ліву руку. І тієї ж миті хтось інший стиснув її правий зап’ясток. Вона повернулася в той бік і побачила товстуху у сукні з срібної парчі. Її велетенський бюст настирливо ліз угору, і сукня відчайдушно утримувала його в межах декольте. З її рук вище ліктів вільно звисала зайва плоть, від неї відгонило задушливим запахом тальку. У її лобі зяяла червона діра, наповнена кров’ю, яка не переливалася за вінця.

«Це вони так дихають, — подумала Мія. — Вони так дихають, коли одягнені у ці…»

Дедалі глибше западаючи в свою тугу, вона майже забула про Сюзанну, а про Детту й поготів. Тож коли Детта Волкер вийшла наперед — чорта з два, не вийшла вона, а вискочила наперед, — Мія не мала як її зупинити. Вона лише побачила, як її руки, немовби їх власною волею, рвонулися вгору, як її пальці втопилися у пухких щоках жінки у срібній парчевій сукні. Жінка верескнула, але, як не дивно, решта публіки, включно з Сейром, так гучно зареготали, ніби вони ніколи в житті не бачили смішнішого видовища.

Маска людини відтягнулась від заціпенілих очей ницьої жінки й репнула. Сюзанні згадалися її останні миті на замковій галереї, коли все там застигло, а небо розірвалося, як папір.

Детта зірвала майже геть усю маску. Теліпалися, прилиплі до її пучок, шматки чогось схожого на латекс. На тім місці, де щойно була машкара, виявилася голова великого рудого пацюка, мутанта з жовтими зубами, що проросли йому крізь вкриті струпом щоки, а з носа його звисало щось схоже на білу черву.

— Бридка дівчинка, — промовив пацюк, грайливо сварячись пальцем на Сюзанну-Мію. Другою рукою ця істота все ще тримала її за зап’ясток. Її партнер — ниций чоловік у строкатому смокінгу — реготав так завзято, що аж зігнувся навпіл, і Мія помітила щось, що стирчало в нього ззаду крізь штани. Як для хвоста, воно здавалося надто кістлявим, але вона вирішила, що то таки хвіст.

— Ходімо, Міє, — промовив Сейр, смикнувши її до себе. А тоді нахилився до неї, уважно заглядаючи їй в очі. — Чи це ти, Одетто? Це ж ти, правда? Авжеж, це ти, уїдлива, надто освічена, шкідлива негритоска.

— А фіг тобі, щуряча морда, блідосракий пацючаро, бо це я тут! — гаркнула Детта і заразом харкнула Сейру межи очі.

Той аж рота роззявив від здивування. Тоді стулив пельку, скорчивши грізну гримасу. У залі знов запала тиша. Він утер слину собі з