Читати книгу - "Втрата"

Ось яким було це повідомлення.

«Тері, це я, Синтія. Я намагалася зателефонувати додому й тепер намагаюся зателефонувати на твій мобільник. Господи, де ти є? Я вже збиралась повернутися додому, думала, що ми поговоримо. Але сталася одна подія. Подія абсолютно неймовірна. Ми зупинилися в мотелі, і я запитала, чи дозволять вони мені скористатися комп’ютером їхнього закладу. Хотіла пошукати якісь давні новини, що-небудь у такому дусі, й також подивилася свою пошту й знайшла там ще одне повідомлення, з тієї адреси, ти знаєш якої. І цього разу там був телефонний номер із проханням подзвонити, і я подумала, що за чортівня, й подзвонила. І ти, Тері, не повіриш, що сталося. Це просто дивовижно. Це був мій брат. Мій брат Тод. Тері, я не можу в це повірити. Я розмовляла з ним! Я зателефонувала йому й розмовляла з ним! Я знаю, знаю, ти думаєш, це якийсь божевільний, якийсь психопат. Але він сказав мені, що то він був тоді в торговельному центрі, той самий чоловік, що здався мені моїм братом. Я мала слушність! То був Тод! Тері, я це знала!»

У мене пішла обертом голова.

А в повідомленні йшлося далі:

«Було щось таке в його голосі, що я відразу впізнала: це він. Я почула свого батька в його голосі. Тож Ведмор помилилася. Певно, то якась інша жінка з сином, що їх вони знайшли в каменоломні. Звичайно, ми ще не маємо результатів тестування з моєю ДНК, але це свідчить, що тієї ночі відбулося щось інше, можливо, якась підміна або плутанина. Тод попросив у мене пробачення, він не міг тоді зізнатися, що то він, у тому торговельному центрі, попросив також пробачення за телефонний дзвінок та електронного листа, сказав, мене немає за що прощати, але він зможе все мені пояснити. Йому було нелегко наважитись зустрітися зі мною, розповісти мені, де він був упродовж всіх цих років. Це як сон, Тері. Я почуваю себе наче уві сні, я не вірю, що це може статися і я знову побачу Тода. Я запитала його про свою маму, про свого тата, але він сказав, що все розповість мені, коли ми зустрінемося. Я хотіла б, щоб ти був зі мною, я завжди хотіла, щоб ти був поруч, коли щось подібне станеться. Але, думаю, ти зрозумієш, я просто не можу чекати, я мушу їхати негайно. Зателефонуй мені, коли ти одержиш це повідомлення. Ґрейс і я тепер їдемо до Вінстеда, щоб побачитися з ним. Господи, Тері, це ж так, наче сталося диво».

Розділ сорок сьомий

До Вінстеда?

Ми були у Вінстеді. А Синтія і Ґрейс їдуть до Вінстеда? Я подивився, коли вона передала мені своє повідомлення. Близько трьох годин тому. Вона телефонувала мені ще раніше, ніж ми з’їхали з гори Массачусетс, мабуть, тоді, коли ми були в тих долинах між Олбані та кордоном Массачусетсу.

Я зробив швидкі підрахунки. Було цілком можливо, що Синтія й Ґрейс уже у Вінстеді. Вони могли дістатися сюди вже годину тому, прикинув я. Синтія, певно, перевищила всі обмеження швидкості дорогою сюди, та й хто б цього не зробив у чеканні такої зустрічі?

У цьому був якийсь сенс. Джеремі надсилає електронного листа, можливо, ще до того, як він покинув Мілфорд, а може, він має портативний комп’ютер або щось таке, і чекає, коли Синтія зателефонує йому. Її дзвінок застає його в дорозі, й він пропонує Синтії поїхати на північ для зустрічі з ним. Він викликає її з Мілфорда, щоб йому не повертатися туди знову.

Але чому він призначив їй побачення саме тут? Які причини могли спонукати його викликати її в цю частину штату, крім бажання скоротити собі дорогу?

Я набрав номер мобільного телефону Синтії. Я повинен був зупинити її. Звичайно ж, вона їде на зустріч зі своїм братом. Але не з Тодом. Це брат лише по батькові, про чиє існування вона ніколи не знала, — Джеремі. Вона не була в дорозі до довгоочікуваної зустрічі. Вона прямувала в пастку.

Захопивши із собою й Ґрейс.

Я приклав телефон до вуха й став чекати, коли мій дзвінок прийде до свого призначення. Глуха тиша. Я вже хотів був перетелефонувати, коли раптом зрозумів, у чому моя проблема.

Мій телефон здох.

— Прокляття!

Я озирнувся навколо, шукаючи поглядом платний телефон, побачив один нижче по вулиці й побіг до нього. З автомобіля Клейтон хрипко погукав:

— Куди ви?

Я проігнорував його запитання, дістав на бігу свій гаман і витяг звідти телефонну картку, якою рідко користувався. Я встромив картку в телефон і, згідно з інструкціями, набрав номер мобільника Синтії. Відповіді не було. Телефон відразу переключився на голосову пошту.

«Синтіє, — передав їй я. — Не зустрічайся зі своїм братом. Це не Тод. Це — пастка. Зателефонуй мені — ні, стривай, мій телефон здох. Зателефонуй Ведмор. Зараз я тобі дам її телефон. — Я понишпорив у кишені, знайшов її ділову візитівку й продиктував номер її телефону. — Я з нею зв’яжуся. Але ти повинна повірити моїм словам. Не їдь на цю зустріч! Не їдь!»

Я поклав слухавку, прихилив голову до телефону, виснажений, у розпачі.

Якщо вона приїхала до Вінстеда, вона ще може бути десь тут.

Де можна знайти зручне місце для зустрічі? У Макдоналдсі, біля якого ми були припарковані, безперечно. Було ще кілька закусочних швидкого приготування їжі. Прості, модерні, символічні знаки. Не помітити їх важко.

Я побіг назад до автомобіля, сів за кермо. Клейтон навіть не намагався щось з’їсти.

— Що відбувається? — запитав він.

Я заднім ходом вивів «Хонду» з місця її стоянки, перетнув паркувальний майданчик Макдоналдса, пильно придивляючись, чи не стоїть десь тут її машина. Коли я не зміг її там знайти, то знову виїхав на головну дорогу й поїхав униз по вулиці до інших закладів швидкого приготування їжі.

— Тері, скажіть мені, що відбувається? — знову запитав Клейтон.

— Я одержав повідомлення від Синтії. Джеремі зателефонував їй, сказав, що він Тод, попросив, що вона з ним зустрілася. Саме тут, у Вінстеді. Вона, певно, приїхала сюди десь годину тому, а може, й трохи раніше.

— Чому саме сюди? — запитав Клейтон.

Я під’їхав до ще одного паркувального майданчика, подивився, чи немає там автомобіля Синтії. Знову не пощастило.

— Макдоналдс, — сказав я. — Це найперша прикметна будівля, яку ви бачите, коли звертаєте з шосе, що біжить на північ. Якщо Джеремі обирав місце для зустрічі,