Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Запам’ятаємо, — сказав Йоос і, піднявши чарку, додав: — П’ю за мотузку для Спелле!

— За мотузку, — повторив Уленшпігель.

Потім вони обидва вийшли в залу, де пили гентські тандитники, що верталися з брюггського суботнього базару; там вони вигідно продали камзоли й накидки з золотої й срібної парчі, куплені за безцінь у зубожілих дворян, що пнулися за іспанцями до розкошів.

І тепер, добре заробивши, тандитники справляли бучний бенкет.

Уленшпігель і Йоос Лансам посідали в куточку і доможись нишком, що завтра Йоос перше зайде до священика, доброго пастиря, який ненавидів Спелле — вбивцю невинних, а потім піде до друзів.

Другого дня Йоос Лансам і Міхількінові друзі, яких було вже попереджено після сигналу гасити вогні, вийшли з корчми «Синя гуска», де вони звикли сидіти за кухликом пива, і, щоб приховати свої наміри, пішли різними дорогами на Евергемський шлях. Було їх сімнадцятеро.

О десятій годині Спелле вийшов із «Сокола» в супроводі двох своїх шпигунів і Пітера де Роозе. Лансам зі своїми друзями сховався в клуні Самсона Буне, Міхількінового приятеля. Двері в клуні були відчинені. Спелле не помічав нічого. Вони ж почули, як він і Пітер де Роозе та обидва шпигуни йшли п’яні, ледве тримаючись на ногах. Спелле, гикаючи, насилу повертав п’яним язиком і варнякав:

— Профоси! Профоси! Добре їм живеться на цьому світі. Підтримуйте мене, вішальники! Вам же від мене дещо перепадає.

Раптом на шляху від поля почулося ревіння осла і ляскання батога.

— От упертий осел! — сказав профос. — Його так щедро частують батогом, а він ані руш.

Аж ось почувся гуркіт коліс і тарахкотіння воза, що котився шляхом під гору.

— Зупиніть! — крикнув Спелле.

Коли віз наблизився до них, Спелле і його двоє шпигунів схопили осла за вуздечку.

— Віз порожній, — сказав один шпигун.

— Дурню! — крикнув Спелле. — Хіба порожні вози їздять вночі самі? Хтось там, напевне, заховався. Засвітіть ліхтаря і підніміть угору. Я сам подивлюся.

Засвітили ліхтаря, і Спелле поліз на воза, але зразу ж страшенно зойкнув і повалився на землю.

— Міхількін, Міхількін! Господи, помилуй мене!

Тоді на возі встав чоловік, одягнутий у біле, як пиріжник, а в руках він тримав дві закривавлені ноги.

Пітер де Роозе і обидва шпигуни, побачивши цю постать, освітлену ліхтарем, також несамовито скрикнули:

— Міхількін! Міхількін! Мрець! Господи, помилуй нас!

На крик прибігли й сімнадцять чоловік, що сиділи в засідці, і жахнулися, побачивши в місячному сяйві привида, такий він був схожий на Міхількіна, бідолашного небіжчика.

А привид махав закривавленими ногами. Обличчя в нього було таке саме повне й кругле, як у Міхількіна, тільки мертво-бліде, синє, погрозливе, сточене хробаками.

Привид, все махаючи закривавленими ногами, звернувся до Спелле, що скімлив, лежачи горілиць на землі:

— Спелле, профосе Спелле! Ану прочумайся!

Та Спелле й не ворухнувся.

— Спелле, — знову крикнув привид, — профосе Спелле, отямся, бо потягну тебе в найглибшу пекельну пащу.

Спелле підвівся, волосся його від жаху стало дибом, і він зойкнув:

— Міхількіне, Міхількіне! Май милосердя до мене!

Тим часом надійшли городяни, та Спелле не бачив нічого, тільки ліхтарі, які йому здавалися очима диявола, про що він згодом розповідав сам.

— Спелле, — запитав привид, — чи готовий ти до смерті?

— Ні, — зойкнув профос, — ні, пане Міхількіне, я ще не приготувався і не хочу стати перед Богом з душею, чорною від гріхів.

— Ти впізнаєш мене? — запитав привид.

— Допоможи мені, Господи! — вигукнув Спелле. — Так, я впізнаю тебе. Ти привид Міхількіна, який безневинно вмер на своїй постелі після тортур, і ці дві криваві ноги — це ті самі, до яких я наказав привісити по п’ятдесят фунтів ваги. Ох, Міхількіне, прости мені! Це Пітер де Роозе спокусив мене на таке. Він дав мені п’ятдесят флоринів, щоб я вписав твоє ім’я до списку.

— Ти хочеш покаятися? — запитав привид.

— Так, мессіре, я хочу покаятись, усе розповісти, все спокутувати. Тільки проженіть, ради Бога, оцих чортів, що оточили мене і хочуть пожерти. Я все скажу. Заберіть ці вогненні очі! Я те ж саме вчинив і в Турне п’ятьом городянам, а також і в Брюгге — чотирьом. Я забув зараз, як їх звати, але пригадаю, коли ви цього забажаєте. В інших місцях я також грішив, сеньйоре, і з моєї вини шістдесят дев’ять невинних мучеників лежать у могилі. Міхількіне, королю були потрібні гроші. Так мені казали. Але й я без грошей не міг жити, то й мені дещо перепало. Вони закопані в Генті, в льоху у старої Гровельс, моєї справжньої матері. Я все сказав, усе! Благаю ласки й прощення! Заберіть чортів! Господи Боже, пресвята Маріє, Ісусе Христе, заступіться за мене! Заберіть пекельні вогні, а я все продам, усе віддам бідним і покаюсь.

Уленшпігель, побачивши, що натовп городян йому співчуває, скочив з воза, схопив Спелле за горло і хотів задушити.

Але втрутився священик.

— Пусти його, — сказав він, — хай краще його задушить катова мотузка, а не рука привида.

— А що ж ви хочете з ним зробити? — запитав Уленшпігель.

— Подамо на нього скаргу герцогові, і його повісять, — відповів священик. — Але хто ти такий? — запитав він.

— Я бідна фламандська лисичка, — відповів Уленшпігель, — в масці Міхількіна, мені пора вже сховатися в нірку, бо боюся іспанських мисливців.

Тим часом Пітер де Роозе втікав щодуху.

Спелле згодом був повішений, а його майно конфісковане.

І його отримав король.

33

Другого дня Уленшпігель ішов у Куртре берегом прозорої річки Ліс.

Ламме, стогнучи, ледве тягся за ним.

Уленшпігель сказав йому:

— Ти тюхтій з полив’яним носом. Чого плачеш за жінкою, що наставила тобі роги?

— Мій сину, — відповів Ламме, — вона завжди була мені вірна й любила мене, а як я любив її, боже милий! Але одного разу вона пішла в Брюгге, а вернулась — і ніби не та стала. З того часу, коли я просив її кохання, вона говорила: «Ми тепер повинні жити з тобою тільки як друзі». А я з сумом у серці казав: «Моя кохана, ми ж поєдналися з тобою перед Богом, чи не робив же я для тебе всього, що ти лиш бажала? Я ходив у куртці з чорного полотна і в бумазейній накидці, щоб мати змогу тебе одягати, всупереч королівському указу, в шовк і оксамит. Кохана, невже ти мене більше не любиш?» — «Я