Читати книгу - "Гаррі Поттер і Напівкровний Принц"

- А зараз, Гаррі, - сказав Дамблдор, - якщо ти не заперечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, відколи він убив Редлів, я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.

- Та це ж, - насупився Гаррі, - це просто божевілля... ризикувати всім, кидати роботу заради цих...

- Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта, - заперечив Дамблдор. - Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.

- У медальйоні можливо, - погодився Гаррі, - але навіщо було брати ще й чашку?

- Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, - нагадав Дамблдор. - Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов’язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини... сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.

А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, - хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років...

Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.

- А чий це спогад? - поцікавився Гаррі.

- Мій, - відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:

- Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.

- Добрий вечір, Томе, - невимушено привітався Дамблдор. - Може, сядеш?

- Дякую, - сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор... на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. - Я чув, ти став директором, - сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. - Гідний вибір.

- Я радий, що ти схвалюєш, - усміхнувся Дамблдор. - Що тобі запропонувати випити?

- Я б не відмовився, - відповів Волдеморт. - Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.

- Отже, Томе... чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.

- Мене вже не називають Том, - сказав нарешті він. - Тепер я відомий під ім’ям...

- Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, - чемно всміхнувся Дамблдор. - Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

- Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, - сказав Волдеморт після короткої паузи. - Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.

- Бо для такого чаклуна, як я, - відповів Дамблдор, усміхаючись, - немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.

- І зараз вабить, - відповів Волдеморт. - Я просто дивувався, чому ти... до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра...

- Якщо точніше, то тричі, - виправив Дамблдор. - Але міністерська кар’єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.

Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.

Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.

- Я повернувся, - сказав той за якийсь час, - пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт... однак я повернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я прийшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я