Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Де він стоїть, цей рояль?

— У залі. Там велика зала і сцена. На сцені рояль, під сценою яма для оркестру.

— То це концертна зала?

— Так, але вона дивна.

— Чим?

— Там немає сидінь для глядачів. Точніше, є, але одне. Велике крісло і маленький столик поруч.

— Одне сидіння на всю залу?

— Так, одне.

— Воно завжди одне?

— Завжди. Ну, принаймні ті рази, коли я був.

— Зала відокремлена від будинку Харлама?

— Я не знаю. Вже десь на середині річки мені на очі надягають пов’язку і знімають лише тоді, коли приводять до рояля. Я бачу лише залу й піаністів, усе. Господи, тільки нікому не кажіть, що я розмовляв із вами! Бо мене вб’ють! — Його аж судомило від жаху.

— Не хвилюйтеся. Кажу ж, ви забудете цю розмову, наче страшний сон. Іще одне запитання. А ви не бачили там жінки? Чи, може, чули жіночий спів?

— Ні, ніколи. Я бачив тільки піаністів і охоронців на катері. Ще раз зі мною говорив Митрофан.

— Про що?

— Він зазирав у очі й питав, чи не зраджую я Харлама. Це було дуже страшно, я знепритомнів і думав, що мене вб’ють. Але вони відпустили. Вже на катері отямився.

— А самого Харлама бачили?

— Що ви, жодного разу.

— Добре, дякую. Зараз я піду, а ви про мене забувайте. Нічого не було — ані мене, ані питань, — і ви мовчали. Їдьте додому, чарочку випийте, відпочивайте.

— Добре, — кивнув налаштувальник.

З тим я й пішов, поїхав у той район, де «Анетта» стояла. Там поруч кілька будинків було, поспитав, чи не здають житло. Була одна квартира на дві кімнати. З вікна добре було причал видно.

— Менш, ніж на два тижні, не здаю, — попередила господиня, стара жінка з бородавкою на лобі.

— Добре, за два тижні мені їхати треба буде. У Баку збираюся, нафту добувати, — збрехав я.

— Кажуть, платять там добре, — кивнула стара.

— Та, аби ж завжди платили як кажуть, а то ж ні, — зітхнув я. Стара порахувала гроші наперед і вийшла, я подивився у вікно, написав дещо на аркуші, пішов гуляти. Знайшов крамницю, де продавалися телескопи. Купив один із триногою. Потім пішов до місця, де Самсонов мусив адресу написати. Адреса була Я внизу написав свою і хотів було йти, коли Самсонов підбіг. Блідий, весь тремтить.

— Що з вами? — спитав я.

— Забрали Петьку, забрали, гади такі! Я заходив у підвал! Двері виламані, кімната порожня! Погубив я Петьку, погубив!

— Василю Петровичу, не ви погубили, а вони, бандити харламські. Вашої провини тут немає.

— Я того гада вб’ю, вб’ю! — зашепотів Самсонов. І тут я мусив із ним погодитися, бо як виявиться, що Анюта у Харлама, доведеться таки його вбити. Бо він із тих, які не відступають. Не віддасть він Анюту, навіть якщо якось викраду, шукатиме і знайде. Впертий негідник.

— Що ви дізналися? Тут та дівчина?

— Точно досі не знаю, але, можливо, й там вона Я винайняв квартиру, з вікон видно «Анетту». Буду дивитися, хто до Харлама плаває, може, щось помічу. А вас попрошу до Камишина поїхати. Чи пароплавом, чи залізницею. Треба надіслати телеграму до Одеси. — Подав Самсонову аркуш із написом. — Там і адреса вказана, і текст є. Я подумав, якщо Харлам викрав, він міг послати на справу Митрофана, а його порізаний ніс міг би запам’ятатися. Нехай в Одесі дізнаються, чи не вигулькував той ніс перед викраденням Анюти.

— Добре, зроблю, — кивнув Самсонов.

— Ну, тоді розходимося. І дивіться, щоб хвоста не було. Бо шукають нас.

Повернувся в номер, встановив телескоп, почув, як загули двигуни «Анетти». Пароплав відчалив і поплив на протилежний берег. Невдовзі сховався в темряві. Біля причалу залишилося одне авто з охоронцями. Я хотів роздивитися маєток Харлама, але він був схований серед дерев. Тільки дахи видно. Наступного ранку, щойно світати почало, я вже сидів під вікном і слідкував. Ось припливли катери і «Анетта». Під’їхало якесь авто. З нього валізу винесли, занесли на пароплав. Хвилин за двадцять із пароплава перевантажили на катер, і катер поплив. Я придивився до «Анетти». В одному з вікон побачив, що люди за столами сидять. Голі чомусь. Здивувався дуже. А потім іще авто приїхало — знову з валізою. Валізу підняли до голих, висипали на стіл цілу гору готівки. Голі її перераховувати стали, пакувати в пачки. Голі точно не вкрадуть — ховати ж немає куди. Ось порахували все, у валізу склали й до катера її понесли. Вирушила валіза на той берег. Я тільки головою закрутив. Виходило, що грошей тут не менше, ніж у синдикаті Кріка. Потім приїхала вантажівка. З неї мішки почали тягати на катер. У плямах мішки. Я придивився й побачив, що плями криваві, а в мішках якісь люди. Три перенесли, взялися за четвертий, а з п’ятого чоловік виліз. Руки зв’язані, ноги теж, і на очах пов’язка. З кузова стрибнув і пострибав наосліп. Охоронці з «Анетти»