Читати книгу - "Дух часу"

— Ади, яка мені взялась. Не пильнує хвого носа, а чужого проса, безгрішниця! — відказували такі, що міркували, що те проти них говориться.

Аж нараз так як би дивно стало. Неприятеля як би порідло. Люди очам свої не вірять, — але, врешті, не мож і не вірити, коли бачиться, як все забирають на вози, ведуть коні, бігають по хатах за білем, що давали до праня. А врешті були такі, що казали: «Ваші надходять, за тиждень будете вже їх мати».

Якось щораз більше з гір сходило неприятельського війська, зачали копати рови, стягати гармати, аж врешті поперек цілого села викопали шанець. Люди на полях завмирали, дивлячись на ту роботу, а неприятельське військо ще кепкувало:

— Чого боїтесь? — казали. — Наші гармати будуть кидати кулями далеко поза село. Хіба ваші будуть на вас стріляти!

— Вони будуть стріляти на вас, але й нам може дістатися, куля не знає кого поцілить. Жовняр чи не жовняр, їй все одно.

Якось раз перед вечером зчинився великий гук і свист. Все заклекотіло, як у пеклі, як би зелізний град посипався на землю, а чорні дими збивалися густими клубками.

Кождий, хто міг, рятував жите. Люди хапали, що могли, одні пішки, другі з возами. Все, що було, то втікало то до лісів, то до подальших сіл.

Маланка ледве встигла діти забрати. Наперед неї їхала тітка з возом. Маланка з діточками йшла пішки, лиш на віз понакладала, що захопила з хати. Як лиш дуже зачинали стріляти, то люди падали на землю і так лежали, аж трохи не перетерлося. Потому знов вставали й утікали.

Якийсь протяглий свист засвистав у воздусі. Трісло й загуло, аж земля задрожала, та лише клубами дим сковпотівся. Маланка пригорнула всі діти до себе і припала до землі. Одна дитина якось поховзлась. Вона хотіла придержати й учула, що впала в якийсь рів. Темно було, напомацки зачала шукати коло себе за дітьми. Троє було при ній, а двоє десь подальше плакало. Ні воза, ані нікого з людей не було. Віднайщла й тих двоє дітей, і так сиділи всі, в купу стулені. Дощ почав іїи, вода зливалась у рови. Діти домагалися їди. Вона пригадала собі торбину з хлібом, що поклала була на віз тітки Фрасини та й там на возі й лишилась. Що їй, сиротині, робити? Старші діти ще не так, але менші? Господи! Що дитина знає? їсти та й їсти. Всюди така темнота, що хоч око виколи.

Аж дивиться, щось блиснуло, як би світло в хаті. Коли щораз більше вдивляла, розпізнала, що се справді якась хата і в ній світиться.

— Ну, діти, підемо до тої хати, — сказала до дітей. Найменше взяла на руки, старші йшли при ній. Ї пустились у тому напрямку. Йшли по водах, по камінях та зрубах.

У хаті двері були відчинені, а в печі горів огонь. Якісь жовняри сушили перемоклі манти. На полиці стояло кілька перевернених горшків і мисок, на землі валялася подушка та якесь порозтягнене плате. Видно, що газди не мали часу забратися.

Маланка станула на порозі, як укопана.

— Чого ти, молодице? — запитався один жовнір.

— Не маєте хоч кришки хліба, діти голодні, а нема що їм дати їсти.

— Ми самі не маємо що їсти. Газди лиш порожні горшки полишили, — докинув один, гірко всміхаючись.

Вже хотіла відходити. Тоді один взяв якусь торбу, зачав щось шукати й витягнув два кусні сухарів.

— На твоє щасте ще знайшлося, — і дав їй сухарі.

Діти повитягали до хліба руки, але сухар був дуже твердий, не могла його розломити. Розглянулася по хаті, чи не було де води, але нігде не найшла. Менше о те, розмочить де-небудь в воді. Подякувала та й пішла. Недалеко від хати присіла під якесь велике розсохате дерево, пригорнула діти та так пересиділа до днини. Коли розвиднілося, стала розглядатися і мірковати, куди веде дорога до якогось найближчого села. Вертати й бесіди не було, а треба би було йти за тими, від котрих лишилась, але куди? Не було що розгадувати, треба було йти.

Пішла. Ось і якесь село. Але з него люди також повтікали. Усюди було пусто, повідчинювані двері, ворота.

Якась стара жінка сиділа під плотом і хапалася за груди від великого кашлю. Вона розповіла їй, що всі люди з села повтікали й мають бути десь аж за третім селом. Так казала їй одна жінка, що вернулася була, щоби відшукати дитину, що десь їй заподілася.

Маланка глянула на свої діти, як би рахувала, чи всі єї діти коло неї. Розпитавши ще ліпше бабу, в котрий бік люди втікали, сама туди пішла.

А коли перейшла третє село, на великій толоці стовпилось стілько люда, що іглу не кинув би. Якось допиталася до своїх, але довго ще находилася, заки найшла тітку Фрасину. Тітка сиділа під возом з чоловіком і слугою, як у полі, коли туча нападе. На щастє, найшлося ще трохи дещо до їди, що могла захопити з хати, і дала дітям їсти.

Так там перебідували три дні. Дехто ходив звідуватися що, де й як дієся. Деякі доходили аж до свого села. Сміливійші казали, що вже мож вертати, що військо в другий бік пішло. Лише трупи всюди по дорозі лежать, та й на однім боці села хати порозбивані, другі погоріли.

Коли вертали, то люди розсохами трупи згортали, бо вже були порозкладалися, та й такий ішов сопух, що мож було удушитися.

У горішнім кінці села, де сиділа Маланка, хати якось устоялись. Коло Маланчиної хати стояло багато якихось возів та довкола крутилось військо. В хаті застала лише розламану постіль та одну лавицю. Прилавка не було,