Читати книгу - "Діти Мардука"

— Моє ім’я Степан. — Чоловік подав руку і я відчув жилаві потужні пальці. — А ви можете не називатися — вас я знаю з оповідей хлопців.

— Що це за дивовижна містифікація? — поцікавився я.

Степан не став вдавати нетямущого.

— Авжеж дивовижа… Ще два тижні тому нікому й на думку не могло спасти, що таке станеться.

— Він що, підписав контракт?

— Ага. З самим собою.

Я подивився запитально. Чоловік посміхнувся і запропонував посидіти під каштаном у припортовому кафе. Він же й замовив шампанське і персики. Коли ми випили за сім футів під кілем для Кості і його друзів, мій новий знайомий сказав:

— Авжеж із самим собою. Той круїзний лайнер належить йому. — Побачивши на моєму обличчі подив, він додав: — Ну, не тільки йому — там ще є співвласники: грек і португалець — колишні одесити. І команда там з українців, греків та португальців. А судно приписане у грецькому порту.

Степан удруге хлюпнув у фужери, дзеленькнув своїм об мій і, нічого не сказавши, випив.

— Кості що, пощастило роздобути чарівну лампу Аладіна? — запитав я.

— Чарівна лампа… Він пов’язує те з вашою зустріччю. Після того, що сталося, він став вірити у прикмети. Ви, на його думку, приносите зміни в життя. Великі зміни…

— Костя перебільшує, — мовив я, сьорбнувши шампанського.

— Можливо. А може, й ні…

— Де б знайти людину, яка змінила б моє життя на краще? Або хоча б зробила його спокійнішим.

Степан підвів на мене світло-голубі, майже білі очі.

— Судячи з того, що мені казав Костя, ви розворушили зловороже кубло і тепер вас переслідують. Він натякав на якесь сатанинство, але я в це не вірю. З усього ви просто наступили комусь на мозоль. Якійсь комерційній чи політичній структурі.

— Можна й так сказати, — погодився я. — Але як сталося, що Костя…

— Це і для всіх нас стало несподіванкою. У Кості є тітка — дружина колишнього, ще імперського, промисловця. Ну, він накрав, як і всі вони. Костя до них приходив тільки як треба було когось пролікувати. Обоє — пенсіонери, жили на Чорноморці, на самому березі. Купили у якогось збанкрутілого скоробагатька хату. Ну, не зовсім хату… Триповерхову віллу з усіма прибамбасами; в кількох метрах від моря. Костя обурювався, що ті падли, пробачте, їх там ціла вулиця, заблокували доступ до пляжу. Але не це важливо… У родичів є син — алкаш, йому десь під п’ятдесят. А півроку тому тітчин чоловік, який переніс кілька інфарктів, раптом помер — на вісімдесят п’ятому році. Отож вона стала спадкоємицею. Це було півроку тому, аж ось недавно тітка подзвонила Кості аби прийшов. Ну, він прихопив валізку з лікарським начинням і гайнув на Чорноморку. А там, крім неї і її п’яного сина, виявився ще нотаріус… Коротше, тітчин чоловік, перед тим як померти, склав заповіт, у якому нерухоме майно відписав дружині, а рухоме — два дорогих автомобілі і круїзний лайнер — синові й Кості. Керувати рухомим майном призначив Костю, ну з тим, щоб він усі прибутки клав на спільний з Геннадієм, сином, рахунок. Крім усього, в обов’язок Кості входило лікувати і доглядати тітку і двоюрідного брата. Там ще купа всіляких обов’язків.

— У тітчиного сина є діти?

— Немає. Через те вони і включили у спадок Костю — нормальну, надійну людину.

«Аби тільки спадок через Костю не перейшов до тих, кому все те колись тут належало. — майнула думка. — Не випадково руда демониця повідомила йому у сні про свою вагітність від нього».

— А ким Костя числиться на судні? — запитав я.

— Лікарем. А за сумісництвом, хе-хе, господарем лайнера — їхня з Геннадієм доля у вартості плавучого підприємства — понад шістдесят відсотків. Дядько ще залишив їм, крім усього, кілька рахунків у грецьких і португальських банках. Їх суми Костя не назвав. — Степан замовк, поцокав нігтями по порожньому вже фужеру, замислився: — Авжеж станеш марновірним і повіриш у містику, коли на тебе звалиться таке багатство, — озвався по хвилі. — І це після поневірянь, сумнівних заробітків і по суті війни з усілякими мерзотниками.

— Я бачив на палубі Ксилантія і Риту…

— Авжеж… Костя своїх не кидає. Рита — медсестрою там, як і в минулі роки, коли вони плавали на круїзному. А Ксилантій — матросом. Там є ще один з наших — також матрос.

— А вам місця не знайшлося? — поцікавився я.

— Знайшлося. Механік зібрався на пенсію. Я ж за освітою інженер-механік. Але у мене сімейні обставини не дозволяють. Хай, може, перегодя. Там добре платять.

Степан дістав з кишені складного ножа і розрізавши персик, відділив кісточку. Одну половинку поклав переді мною.

— А вам личить у цьому головному уборі, — сказав несподівано. — Вилицювате обличчя, смаглявість… Сподіваюся, він і вас оберігатиме, як оберігав Костю.

Я подумав, що оберіг мені зараз потрібен як ніколи. Вже вкотре спіймався на думці, що кортить зазирнути в конверт, схований у тюбетейці.

— … Але, гадаю, в Одесі вам боятися нічого. Коли ще та гідра зростеться?…

«Дуже швидко зростеться», — майнуло в голові. На жаль, Степан бачив лише тілесну форму «гідри» і не мав уявлення про її зв’язок з Темним Сателітом. З усього, він також не знає про приходьків. Про Костю такого не скажеш. Прибулець з потойбіччя мало не вигнав його з його ж власного тіла. А сприяла тому «королева сексу», яка, з усього, не збирається дати Кості спокій. Вона знатиме його місце знаходження, де б він не перебував. Скидається на те, що вона, й справді, понесла від Кості. А тільки що може народити приходько з