Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Якби Еммі міг лише подумати, що вони зазирнуть у криницю, він би не сказав їм жодного слова про неї. Сонце хилилося до заходу, і понад усе на світі йому хотілося забратися звідси. А все ж він не міг утриматися і кидав знервовані погляди у бік кам’яної цямрини під великим журавлем, тож коли детектив поцікавився, в чому річ, він мимохіть зауважив, що Наум боявся чогось там унизу — боявся так сильно, що навіть не думав про те, щоб шукати там Мервіна чи Зіну. По цих словах слідчі вже не хотіли нічого чути — лише негайно вичерпати і обстежити дно криниці, тож Еммі, тремтячи з голови до п’ят, мусив чекати, поки затхлу воду відро за відром витягали нагору і виливали на землю. Чоловіки з огидою відверталися від рідини, а під кінець і просто закривали носи від всюдисущого нестерпного смороду. Робота виявилася не настільки тривалою, як вони боялися, бо рівень води був дуже низьким. Не варто, мабуть, докладно розповідати про те, що вони там знайшли. Мервін і Зіна обоє були там, точніше кажучи, їхні частини, а від решток зосталися майже самі кістки. Всередині був також невеличкий олень і чималий пес, приблизно в такому самому стані, та ще купа кісток дрібніших тварин. Твань і слиз на дні були ніздрюваті й наче булькотіли, а чоловік, який з довгою дерев’яною жердиною спустився на ручних опорах униз, виявив, що та може проникати на яку завгодно глибину, не зустрівши жодної твердої перепони.

Запали сутінки, тож із будинку винесли ліхтарі. Тоді, зрозумівши, що з колодязя більше просто нíчого діставати, всі зайшли досередини і сіли радитися в старовинному покої, а мінливе світло таємничого місячного серпика блідо сяяло над сірою пусткою двору. Усіх чоловіків ця справа відверто збентежила, ніхто не міг знайти хоча б якогось переконливого доказу, що свідчив би про зв’язок поміж дивною рослинністю, невідомою хворобою живності та людей і незбагненними смертями Мервіна та Зіни в отруєній криниці. Так, всі вони чули сільські поголоски, але ніхто з них не міг повірити, що тут було щось, що б настільки суперечило законам природи. Безсумнівно, метеор отруїв ґрунт, але хвороби людей і тварин, які нічого з цього ґрунту не їли, мали мати іншу природу. Річ у воді з криниці? Цілком можливо. Добре було б зробити її аналіз. Але яке незбагненне божевілля змусило обох хлопців туди стрибонути? Вони обоє поводились настільки схоже і, судячи зі знайдених фрагментів обоє страждали від усе того ж смертельного сірого тліну. Чому ж усе сіріло й починало порохнявіти?

Коронер, що сидів біля вікна, яке виходило на переднє подвір’я, першим помітив мерехтіння біля криниці. Запала глибока ніч, і вся ця мерзенна земля, здавалося, блідо світилася — і то не були промені місяця; це бліде мерехтіння було чітко і ясно видно — воно немов струменіло з чорної ями колодязя, наче слабкий промінь кишенькового ліхтарика, тьмяно відбиваючись у невеличких калюжках там, куди зливали воду. Воно мало дуже дивний колір, а щойно всі чоловіки підійшли до вікна, Еммі, поглянувши туди, знову відчув несамовитий переляк. Йому був добре знайомий відтінок цього дивного променя примарних міазм. Він бачив цю барву раніше і боявся навіть подумати, що вона може означати. Він бачив її в тій огидній крихкій глобулі всередині небесного каменя два літа тому, бачив у тій шаленій рослинності навесні, навіть, здавалося, бачив її цього-таки ранку, навпроти маленького затуленого віконечка у тій страхітливій кімнатчині на горищі, де трапилися речі, для яких немає назви. Та барва спалахнула лише на мить, а тоді повз нього пронісся той липкий, гидотний струмінь випарів, а потім щось, щось цієї ж барви, забрало бідного Наума. Так він сам сказав наприкінці — що воно як та глобула і рослини. Тоді його кінь налякано втік із двору, з криниці пролунав сплеск, а зараз ця сама криниця вивергала в ніч блідий, зловісний промінь такої ж демонічної барви.

Тут треба віддати належне спостережливості Еммі, який навіть такої миті зміг замислитись над суто науковим питанням. Він не міг не здивуватися тому, наскільки схоже враження на нього справили переливи тієї мли за дня, навпроти вікна, що виходило прямісінько на вранішнє небо, і нічних випарів, що виглядали люмінесцентним туманом навпроти чорного спустошеного пейзажу. Це було неправильно — це було протиприродно, — і він подумав про останні страшні слова свого приреченого друга:

— То відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…

Нараз надворі усі припнуті до двох хирлявих саджанців коні схарапудились і, вириваючись, почали шалено гризти вудила. Кучер кинувся до дверей, гадаючи чимось зарадити, але Еммі поклав йому на плече свою тремтячу руку.

— Ти туда не ходи, — прошепотів він. — Там шось таке, шо ми не знаєм. Наум казав, там шось таке жиє, шо смокче життя. Він казав, то певно шось, шо виросло з круглої кульки, як та, жи ми виділи в тім метеоритнім каменю торік в червню. Смокче і пече він казав, і воно чисто як тота барва, жи зара світить там, жи ї ледь видко і не сказати, шо воно таке є. Наум думав, воно живиси живим і чимраз міцніє. Казав, жи видів його на тім тижню. То певно шось здалеку з небес, як той чоловік з коледжу казав про камінь. То, як воно собі є, як воно поводиться, то не так, як у Божім світі. То шось з-поза світу.

Тож чоловік нерішуче спинився, а світло з криниці ставало все яскравішим, і припнуті коні били копитами землю та все несамовитіше іржали. То була справді страхітлива мить: старовинний проклятий і просякнутий жахом будинок, чотири страхітливі купи останків у дровітні на задньому дворі — два з будинку і два з криниці, і стовп незнаного і проклятого сяйва з ослизлої криниці на передньому дворі. Еммі утримував кучера на місці, попри те, що сам він, зіткнувшись із тим туманом на горищі, залишився неушкодженим, але інакше він не міг вчинити. Ніхто й ніколи не дізнається, що коїлось надворі тієї ночі; і хоч ця мерзота з-поза світу досі не заподіяла шкоди жодній людині, яка була б при здоровому глузді, не можна було знати напевне, на що вона здатна, бо ж її сила, здавалося, все росла, і, судячи з усього, вона ось-ось мала явити себе в усій своїй повноті під сутінню місцями захмареного нічного неба.

Зненацька один із поліцейських, що стояли біля вікна, коротко і різко скрикнув. Інші спершу озирнулися на нього, а тоді швидко поглянули у вікно, куди був спрямований його безтямний погляд. Слова були зайві. Те, що раніше було сільськими плітками, тепер перетворилося на реальність, і саме через те, що постало перед їхніми очима, всі присутні згодом пошепки погодилися, що в Аркгемі не слід про це говорити. Для