Читати книгу - "Діти Дюни"

Він чув, як піщана форель падає у канат, як її з’їдають зграї хижих риб. Вода розм’якшила форель, вона стала гнучкою. Діти рано вчилися цього. Невелика кількість слини подразнює форель, і вона виділяє солодкий сироп. Лето чув плюскотіння. Це була міграція піщаної форелі, що діставалася відкритої води, але вона не могла поглинути проточну воду канату, патрульованого хижими рибами.

Далі надходила, далі плюскотіла.

Лето погрібся правою рукою в піску, аж доки його пальці не знайшли шкірянисту піщану форель. Вона була достатньо великою, саме такою, як йому потрібно. Тварина не намагалася втекти від нього, охоче вчепилася в його долоні. Він обмацав її вільною рукою, за формою вона нагадувала примітивний ромб. Не мала голови, кінцівок чи очей, але безпомильно знаходила воду. Могла об’єднуватися із до себе подібними, сполучуючи тіло з тілом, хапаючись одна за одну переплетенням висунутих війок, аж доки вони не ставали одним великим організмом, що, мов цистерна, поглинав і утримував воду, відгороджуючи «отруту» від гіганта, яким мала стати ця форель: Шай-Хулуда.

Форель корчилася на його долоні, видовжуючись і розтягуючись. Вона ворушилася, а він тим часом відчував, що його видіння теж видовжується і розтягується. Ось вона, ця нитка, а не та, що була. Відчув, як форель тоншає, покриваючи все більшу частину його долоні. Жодна піщана форель не зустрічала досі такої руки, кожна клітина якої була перенасичена прянощами. Жодна інша людина ніколи не жила й не міркувала в таких умовах. Лето делікатно відрегулював ензимний баланс тіла, черпаючи силу з ясно осяяної певності, яку він здобув у трансі прянощів. Мудрість незліченних перемішаних у ньому часожиттів давала несхибність у виборі точного корегування, як слід уникнути смерті від передозування, що напевно б настала, якби він бодай на мить послабив пильність. Водночас він змішувався з фореллю, живився нею, живив її, навчав її. Здобуте під час трансу видіння було зразком, за яким він діяв.

Лето відчув, що форель тоншає, дедалі більше розтягується по його руці, сягаючи передпліччя. Знайшов іншу, помістив її над першою. Контакт викликав у обох тварин шалені конвульсії. Їхні війки зімкнулися, і вони стали суцільною оболонкою, що охопила його по лікоть. Піщана форель, перетворена на живу рукавицю з дитячої гри, але тонша й вразливіша, потрібна йому як симбіонт шкіри. Він потягся живою рукавицею, відчув пісок, розрізняючи кожну піщинку. Це вже була не піщана форель, а щось міцніше, сильніше. І стає сильнішим далі… Його рука помацала й зіткнулася з черговою фореллю, що поєдналася з двома першими й пристосувалася до нової ролі. М’яка шкіра охопила його руку до плеча.

У страхітливому відособленні концентрації він добився поєднання своєї нової шкіри з тілом, запобігаючи відторгненню. Зосередив усю свою увагу, не лишаючи місця для думки про жахливі наслідки того, що він скоїв. Важили тільки необхідності, показані в трансі. З цього випробування міг відкритися Золотий Шлях.

Лето скинув одежу й ліг на піску оголений, перегородивши рукою в рукавиці дорогу міграції форелі. Згадав, як колись вони з Ганімою піймали піщану форель і так довго терли її об пісок, що вона перетворилася на хробаченя, жорстку трубочку, всередині заповнену зеленим сиропом. Легко вкусити за кінець і швидко, перш ніж затягнеться укус, висмоктати кілька солодких крапель.

Зараз вони покрили все його тіло. Відчував пульсування крові під живою оболонкою. Одна намагалася закрити його обличчя, але він грубо її відтягнув, доки та не перетворилася на тонку трубку. Трубка видовжилася значно більше, ніж хробаченя, залишаючись при цьому еластичною. Лето відкусив її кінець, відчув смак тонкого струмочка солодощів, рідини було куди більше, ніж це траплялося досі будь-якому фримену. Відчув, як крізь нього пропливає енергія. Дивне піднесення сповнило його тіло. Якийсь час він займався тим, що відсував оболонку від обличчя, аж доки не сформував твердого контуру, що оббігав його обличчя від щелеп до лоба, залишаючи вільними вуха.

Тоді настав час випробувати його видіння.

Він підвівся, обернувся, аби бігцем повернутися до хатини, і виявив, що його ноги рухаються надто швидко, щоб він утримав рівновагу. Упав у пісок, покотився, стрибком схопився на ноги. Стрибок підняв його на два метри над піском, а коли він приземлився і спробував іти, то знову виявилося, що він іде надто швидко.

«Стоп!» — наказав він собі. Змусив себе до розслаблення за прана-бінду, зібравши всі чуття в котловині свідомості. Це сфокусувало внутрішні хвилі вічного тепер, завдяки яким Лето відчував Час, і він дозволив піднесенню видіння розігріти його. Оболонка діяла точнісінько так, як передбачало видіння.

«Моя шкіра не моя власна».

Але його мускули потребували певного тренування, аби жити в цьому пришвидшеному русі. Ідучи, він упав і перевернувся. Тоді сів. Доки не рухався, контур під щелепою намагався стати оболонкою і закрити йому рот. Він плюнув на нього й відкусив, смакуючи солодкий сироп. Відгорнув його вниз, притиснувши рукою.

Минуло достатньо часу, щоб його тіло дійшло стану єдності. Лето витягся і перевернувся долілиць. Поповз — його оболонка терлася об пісок. Він виразно відчував пісок, але жодна піщинка не дряпала його тіла. Усього за кілька плавальних рухів він здолав п’ятдесят метрів піску. Фізичною реакцією від тертя було відчуття тепла.

Оболонка більше не намагалася закрити йому ніс чи рот, але зараз його чекав другий великий крок на Золотий Шлях. Фізичні зусилля завели його за канат, до каньйону, в якому тримали ув’язненого хробака. Лето почув, як той сичить до нього, приваблений його рухами.

Лето схопився на ноги, маючи намір стояти й чекати, але посилений рух закинув його на двадцять метрів уперед, у каньйон. Докладаючи якнайбільше зусиль, аби контролювати свої реакції, він сів, підібгавши під себе ноги, потім випростався. Просто перед ним почав пучнявіти пісок, здіймаючись жахливою зіркоподібною кривою. Пісок розкрився лише на відстані двох довжин його тіла. У тьмяному світлі блиснули кришталеві зуби. Він побачив зяючу печеру пащі, а далеко позаду неї — круговий рух пригашеного полум’я. Його охопили всевладні пахощі прянощів. Але хробак зупинився. Стояв перед ним непорушно, аж доки Перший місяць не здійнявся над пагорбом. Світло, що відбивалося від зубів хробака, було відблиском хімічних пожеж углибині створіння.

Вроджений фрименський страх був таким глибоким, що Лето