Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Мама повертається до мене, дивлячись в очі з невимовним сумом, певно, розуміючи, що своїм вчинком робить мені боляче. Вона наказує мені зібрати речі, і я відчуваю як дрижать мої коліна. Та що я взагалі можу вдіяти? Мама повторює свій наказ, але я стою, не рухаючись з місця. 

Джирая-сама та Какаші-сенсей опускають очі, адже не можуть заборонити Мебукі забрати мене. Хлопці також важко зітхають, відводячи погляд у бік. Ніхто не має влади та сили допомогти мені! Навіть я сама.

І коли вже здається, що все скінчилося, мій телефон вібрує від дзвінка. Дивлячись на екран телефона, я бачу незнайомий номер.

— Потім відповіси, — каже мама, рушаючи до виходу з котеджу.

Проте я знаю, що це дзвонить Юкі. Вона обіцяла, що я отримаю сьогодні дзвінок, який змусить мене прибігти до неї. Я просто не можу не відповісти їй! Дивно, але я прагну, щоб вона допомогла мені зараз! Кетсукі чула нашу розмову, еге ж?

— Так, — не слухаючись наказу мами, відповідаю я. — Юкі?..

— Я, здається, попрохала тебе збирати свої речі, Сакуро! — кричить мама, зупиняючись напівдорогою.

— Що?.. — лепечу я, опускаючи руку з телефоном.

Глухий звук лунає кімнатою, адже мій смартфон падає на паркет, вислизуючи з моїх тремтячих пальців. Після чого я зриваюся з місця, біжучи на вулицю, окресливши голову. 

Те, що змусило мене із завмиранням серця бігти до Кетсукі Юкі — це жалісне благання плачущої дівчини, яка простогнала мені в слухавку: “Допоможи мені!”

Як би я не ставилася до неї, однак, я не можу закрити очі на людину, яка зриває горло, молячи про допомогу! Ось що відчував мій тато, погодившись на ту справу! Він не міг бути байдужим до чужого горя!