Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Кинувши погляд на люстру, Люсі вирішила її не активовувати та просто попрямувала до ліжка. Кожен крок намагалася робити негучно, хоч і йшла для того, щоб перервати його сон.

— Ароне, — шепотіла вона, сідаючи на ковдру біля сплячого короля.

Їй було неймовірно шкода його будити, але чекати тут до ранку вона теж не могла, хоч за вікном уже й світало.

— Прокинься, Ароне.

Кімнатою прокотилося низьке муркотіння.

— Люсі, — ледве пробелькотів він, не розплющуючи очі.

Арон боровся зі сном, але той поки що перемагав. І за цим було так дивно приємно спостерігати.

— Так, це я. — Вона поклала тремтливу руку на ковдру над його грудьми, і почала помалу розворушувати. Могла б просто притулити холодну долоню прямо до шиї, але це надто жорстоко. — Вставай, будь ласка. У мене є важливі новини.

Відповідь не пролунала, але, продовжуючи так само лежати, Арон опустив руку від голови й накрив нею її холодні пальці на ковдрі. Від раптового тепла на своїй шкірі Люсі на мить припинила дихати, і тоді серце забилося гучніше. Раптом Арон, наче второпавши, що він і справді торкався до неї, різко розплющив очі.

— Зачекай. Люсі? — сказав він з примруженими очима, активно кліпаючи та змальовуючи своїм огненним поглядом її образ. — Це справді ти? Що ти тут робиш?

Її вуста мимохіть потягнулися в усмішку, коли вона витягнула руку з-під його долоні.

— Прийшла поговорити.

— Зараз? Ого. — Він підтягнув себе руками вгору, так що спиною впер подушку в спинку ліжка, а ковдра спала вниз, відкривши його голий торс. — Чому ж не попередила? Я б підготувався.

Вона не чула, що він там говорив, бо вся її увага разом з очима підступно прикувалася до гарного тіла. Арон був так близько, що вона радше б вмерла, ніж спромоглася ворухнутися на міліметр.

— Ти спиш без сорочки? — випалила, замість чогось розумного.

Вуста Арона потягнулися в грайливу, котячу усмішку.

— А що?

— Нічого. — Вона прочистила горло й відвела погляд вбік. «Не ганьбися, дурепо!» — Я маю для тебе важливу інформацію.

— Щодо заручин? — запитав він з цілковитою серйозністю.

Його погляд проникав в її душу без жодного спротиву. Хіба може людина самими очима висловити все, на чому крутиться її думка? Арон міг і робив це так віртуозно, що в неї пробігали мурашки по шкірі. Головне — не переступити межу. Інакше вона не зупиниться.

Раптом роздався стукіт у двері, а за ним, не запитуючи дозволу, у кімнату заскочив управитель палацу. Він, захеканий, ледве дихав.

— Ваша величносте. — Побачивши поруч з ним на ліжку Люсі, чоловік аж зблід: — Вона тут. Пробачте, ми не змогли її затримати.

— Усе гаразд, це моя… — Арон спинився й глянув на неї, ніби це допомогло б визначити їхні стосунки.

— Радниця, — підказала Люсі, киваючи до управителя.

— Так, радниця. — Вогник у його очах трохи згас. — Не хвилюйтеся, вона не становить загрози.

— То я?.. — запитав спантеличений чоловік, невпевнено вказавши на вихід.

— Можете йти. — Арон чемно всміхнувся. — Гарної ночі.

Управитель вклонився й, не повертаючись, задом вийшов в коридор, зачинивши за собою двостулкові двері. Люсі не дозволила незручній тиші накопитися в повітрі й одразу підвелася. Склавши руки за спиною, вона відійшла від ліжка до виходу, даючи королю більше простору в тій частині кімнати.

— Ти досі злишся на мене через брехню? — запитав Арон, поволі встаючи.

Вона розглядала візерунок підлоги, щоб не дивитися, як звабливо він своїми міцними руками втягав ремінь у чорні штани. Водночас шкодувала, що не взяла з собою Елізабет, бо якби вона була тут, то швидко б вправила їй мізки на місце одним хорошим потиличником.

— Звісно, ні, — відповіла вона, злегка скривившись. — Серед нас двох найбільше брехло — це я. Тобі варто було б бачити мене минулого семестру.

Вона задумалася. У цій кімнаті завжди був килим? То чому вона помітила його тільки зараз?

— Я не хочу тиснути, але двадцять три дні! — повів він трохи засмучено, але не злісно, ідучи до шафи. — Це була несправедливо довга мовчанка.

— Я знаю.

Його рука завмерла на вішалці з сорочкою, а голова повернулася до неї.

— І все?

Вона мовчала, бо банально не мала, що відповісти. Варіант «Пробач, Ароне, що тебе заручили з боягузкою. Їй справді дуже шкода, що так сталося» їй не подобався. Коли дивитися на підлогу стало нудно, вона перевела погляд на картину з зображенням Гефесту здалеку.

Арон вже закінчував з ґудзиками.

— Це ти малював? — запитала, не повертаючись.

— Ні, моя робота на столі. — Він кивнув на дощечку. — Але я її не закінчив. Можеш подивитися, може, щось впізнаєш.

Він говорив майже приязно, але це Люсі влаштовувало. Вона послухала його пропозицію. Не одразу, але, правильно повернувши картину з випаленим малюнком, вона збагнула: