Читати книгу - "Червоногрудка"

ЕПІЗОД 97

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

М’яка зима. Все йшло за планом. 1 січня, в перший ранок нового року, прийшли хлопці з похоронної команди, узяли труп з ящиків, гадаючи, що це Даніель Гюдесон, і на санчатах відвезли на ділянку «Північ». Коли я про це згадую, мені як і раніше хочеться сміятися. Знімали з його голови мішок, перш ніж кинути труп у могилу, чи ні — мене нітрохи не хвилювало, — адже вони не знали ні Даніеля, ні Сіндре Фьоуке.

Непокоїло мене тільки те, що Едвард Мускен запідозрив — Фьоуке не дезертирував, його вбив я. Та що він може зробити? Тіло Сіндре Фьоуке вже згоріло (а його душа хай горить вічно) і лежить серед сотень таких самих невпізнанних останків.

Але цієї ночі, стоячи в дозорі, я зважився на відчайдушний крок. Урешті-решт я зрозумів, що Даніелю не можна лежати там у снігу. Якщо зима буде теплою, труп у будь-який момент може вилізти з-під снігу, і тоді я буду розкритий. А як я вночі уявив собі, що з тілом Даніеля зроблять лисиця і тхір навесні, коли сніг відтане, то відразу ж вирішив викопати труп і відтягнути його до братської могили — все одно земля там освячена капеланом.

Звичайно, я більше боявся наших караульних, ніж росіян, але, на щастя, коло кулемета чергував Халлґрім Дале — тупий приятель Фьоуке. До того ж і небо було хмарним, і — що набагато важливіше — я відчував, що Даніель зі мною, так, що він — у мені. І коли я нарешті затяг труп на ящики з боєприпасами і почав пов’язувати йому на голову мішок, Даніель посміхнувся. Я знаю, що безсоння й голод часто можуть зіграти з мозком лихий жарт, таж я сам побачив, як вираз його застиглого мертвого обличчя змінювався просто на моїх очах. Дивно, але я не злякався, а, навпаки, зрадів і далі почувався впевненіше. Потім я прокрався в укриття і заснув як дитя.

Не минуло й години, як Едвард Мускен розбудив мене. Сталося те, що я й думав, і я постарався зобразити щире здивування, почувши, що труп Даніеля з’явився знову. Але Мускена я не переконав. Він був упевнений, що там лежить Фьоуке, що я вбив його і поклав на ящики, сподіваючись, що хлопці з похоронної команди вирішать, ніби першим разом забули його забрати, і повернуться за тілом. Коли Дале зняв мішок і Мускен побачив обличчя Даніеля, вони з Дале тільки роти роззявили. А я ледь стримувався від сміху, щоб не видати нас. Даніеля й мене.

ЕПІЗОД 98

Лазарет на ділянці «Північ», околиці Ленінграда,

17 січня 1944 року

Граната, скинута з російського літака, ударила Дале по шолому і впала на лід. Вона лежала на льоду й крутилася, мов навішена, а ми намагалися відповзти подалі. Я лежав найближче і був упевнений, що ми загинемо всі втрьох: я, Мускен і Дале. Дивно, але моєю останньою думкою було те, що за іронією долі я щойно врятував Едварда Мускена, якого ледве не застрелив Халлґрім Дале. Бідолаха, я, видно, продовжив йому життя на якихось дві хвилини. Але, на щастя, гранати у росіян погані, і ми вижили всі троє. Щоправда, мені пошкодило ногу, та ще один осколок пробив мого шолома і врізався в лоба.

За дивним збігом мене привезли в палату до Сіґне Алсакер, нареченої Даніеля. Спочатку вона мене не впізнала, але ввечері підійшла і заговорила зі мною норвезькою. Вона дуже вродлива, і я відчуваю, що хочу, щоб вона стала моєю нареченою.

У цій самій палаті лежить і Улаф Ліндві. На вішаку поряд з ліжком висить його білий мундир — я не знаю навіщо, може, для того, щоб, як тільки йому залікують рани, він зміг відразу ж іти виконувати свій обов’язок. Зараз саме потрібні люди його гарту — я чую, що артилерія росіян підходить усе ближче. Якось уночі мені здалося, що його мучив кошмар, бо він закричав, і до палати увійшла сестра Сіґне. Вона зробила йому якийсь укол, напевно, морфію. Коли він знову заснув, я бачив, як вона погладила його по волоссю. Вона була така вродлива, що мені захотілося покликати її до свого ліжка і розповісти їй, хто я такий, але я не хотів її лякати.

Я відчуваю, що нога болить уже менше. Сьогодні сказали, що мене відправляють на захід, адже сюди медикаменти не доходять. Росіяни наступають, і я знаю, що це єдиний шлях до порятунку.

ЕПІЗОД 99

Віденський ліс, 29 травня 1944 року

Найвродливіша і найрозумніша жінка, яку я будь-коли бачив. Чи можна кохати двох жінок одночасно? Виходить, що так.

Гюдбранн дуже змінився. Тому я взяв прізвисько Даніеля — Урія. Хелені це ім’я подобається більше. Вона вважає, що «Гюдбранн» звучить дивно.

Коли інші сплять, я пишу вірші, хоча поет з мене кепський. Варто їй з’явитися в дверях, як серце в моїх грудях починає калатати, але Даніель говорить, що треба поводитися спокійно, так, майже холодно, якщо хочеш завоювати жіноче серце. Це як муху ловити. Треба сидіти зовсім спокійно і дивитися в інший бік. А потім, коли муха вже тебе не боятиметься, сяде на стіл просто перед тобою і підповзе ближче, ніби прохаючи, щоб ти зловив її, — тоді треба діяти блискавично — рішуче і з вірою в себе. Віра найважливіша. Тому що мухи ловляться не прудкістю, а вірою. У тебе лише одна спроба, а отже, ти маєш бути готовий. Так каже Даніель.

ЕПІЗОД 100

Відень, 29 червня 1944 року

…сном немовляти, коли я покинув обійми моєї коханої Хелени. Бомбардування давно закінчилося, але була глибока ніч, і людей на вулицях майже не було. Нашу машину я знайшов там, де ми її й залишили, — коло ресторану «Три гусари».

Заднє скло було розбите, на даху — вм’ятина від цеглини, але, на щастя, серйозно машина не постраждала. Як найшвидше я поїхав назад до лікарні.

Я знав, що тепер запізно робити що-небудь для Хелени