Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Гей, кельнере! У вас є коньяк?

Той озирнувся на Штайнера й підійшов.

— Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей — ландгерихтсрат1 Еп-штейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.

— Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.

Кельнер приклав до вуха долоню.

— Я правильно почув? Ви сказали — коньяк?

— Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.

— Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.

— Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.

Кальнер приніс коньяк і став біля столу.

— Учім річ? — спитав Штайнер. — Ви хочете дивитись, як я питиму?

— У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.

— А… Ваша правда.

Штайнер заплатив.

— Це забагато, — сказав кельнер.

— Решту візьміть собі. На чай.

— На чай! — Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: — Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.

За хвилину-дві у дверях з’явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.

— А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…

Росіянин усміхнувся.

— У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.

Штайнер вихилив свій коньяк.

— Отже, документи є?

— Є. І навіть дуже вартісні. Я давно вже не бачив таких досконалих фальшивок.

— Я мушу розірвати це зачароване коло! — сказав Штайнер. — Дістати документи. Краще ризик сісти в тюрму за фальшивий паспорт, аніж оця щоденна тривога та відсилки. Так що ви знайшли?

Крайовий радник юстиції.

— Я був у «Алебарді». їхнє кубло тепер там. Це ті самі люди, що й сім років тому. По-своєму надійний народ. Однак найдешевший документ коштує чотириста шилінгів.

— І що ж можна дістати за такі гроші?

— Паспорт померлого австрійця. Дійсний ще протягом року.

— Протягом року… А далі?

Черніков глянув Штайнерові в очі.

— Може, вдасться продовжити — за кордоном. Або вмілою рукою переправити.

Штайнер кивнув.

— Є ще два паспорти померлих німців-емігрантів. Але вони коштують по вісімсот шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.

Черніков струснув попіл з сигарети.

— Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…

— Чотириста шилінгів! — промовив Штайнер. — А в мене в кишені всього двадцять п’ять.

— Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п’ятдесят вони віддадуть.

— Проти моїх двадцяти п’яти це те саме. Та що балакати — треба добути грошей. Де вона, ця ваша «Алебарда»?

Черніков витяг із кишені папірця.

— Ось адреса. Тут і ім’я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п’ять шилінгів.

— Гаразд… Спробую щось придумати. — Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. — Щиро дякую вам за турботу, Черніков.

— Що ви, що ви! — Росіянин махнув рукою. — Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.

— Звісно. — Штайнер підвівся. — Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.

— Гаразд. Я туту цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. — Черніков усміхнувся. — Я ж завзятий шахіст…

Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.

Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. «Треба вирватися з цього кола, — подумав він. — За будь-яку ціну вирватись!»

Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.

Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар’єром.

— Фреда тут не було? — спитав Штайнер бармена.

— Фреда? — Бармен пильно подивився на нього. — А навіщо вам Фред?

— Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?

Подумавши трохи, бармен сказав:

— Він уже. з годину як пішов.

— А він ще прийде?

— Звідки я знаю…

— Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.

Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.

Дівчата, розмовляючи, придивлялися до ньйого, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев’я почав кидати з келишка гральні кості.

— Зіграємо? — озвався Штайнер.

— Про мене…

Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд викинув по два «тузи» — шістки.

— На тузи мені, здається, щастить, — сказав він.

— Ви взагалі щасливий, — зауважив бармен. — Під яким знаком ви народились?

— Оцього вже я не знаю.

— Напевне, під знаком Лева. Чи принаймні маєте Сонце в сузір’ї Лева. Я трохи знаюся на астрології. Ну що, кинемо востаннє. Фред уже однаково не прийде. Він у таку пору ніколи не повертається. Йому треба добре висиплятися, щоб руки не тремтіли.

Вони кинули кості ще раз, і Штайнер знову виграв.

— От бачте, ви таки справді Лев, — вдоволено мовив бармен, підсуваючи до нього п’ять шилінгів. — Ще й із сильним впливом Нептуна, по-моєму. У якому місяці ви народились?

— У серпні.

— Ну, так ви типовий Лев. Цього року маєте блискучі шанси.

— Задля цього я ладен стати цілим звіринцем, не те що Левом. — Штайнер допив свою горілку. — Передайте Фредові, що я приходив. Штайнер, скажете. Я завтра зайду ще.

— Добре.

Штайнер пішов до свого пансіону. Дорога була далеченька, вулиці безлюдні. Небо сяяло рясними зорями, з-за парканів часом долинав п’янкий аромат бузкового цвіту. «Боже мій! — думав він. — Марія… Не може ж це довіку тривати…»

4

Керн зайшов до аптекарської крамниці поблизу Вацлавської площі: проходячи повз неї, він побачив у вітрині кілька флаконів одеколону з етикеткою батькової фабрики.

— Одеколон «Фарр»! — Керн покрутив