Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Саркісова-шпигуна, почав начебто шукати його помічників. Думав цим убезпечитися від справжніх шпигунів, але дарма. Вони виявилися хитрішими, не повірили мені й вирішили вбити. Спочатку задіяли для цього аджарських абреків, потім стрільця, який поранив мене в потязі. Я зрозумів, що ризикую померти раніше, аніж знайду цих шпигунів. Вигадав цілу операцію, щоб примусити ворогів Вітчизни викрити себе. Ця операція не могла відбутися без допомоги і порад командувача армії. Миколаю Миколайовичу, я дуже вдячний вам за те, що ви повірили мені й підтримали проведення операції.

Я вклонився пану Юденичу, той усміхнувся.

— Щоб заспокоїти шпигунів, я вирушив до Карса, начебто шукати міфічних спільників Саркісова. Я думав, що так далеко від Тифліса я буду у безпеці, однак шпигуни остаточно вирішили знищити мене і ледь не вбили за допомогою загону курдів.

— До речі, Іване Карповичу, а що тоді сталося? Ходять якісь незрозумілі чутки, — поцікавився Юденич.

— Мені дуже пощастило, і я зміг утекти від нападників, але був поранений, знепритомнів, мене підібрали вірменські селяни, які врятували мені життя. Поки я під посиленою охороною, знову дякую вам, Миколо Миколайовичу, одужував у Карсі, у Тифлісі розпочалася схвалена вами операція. Було повідомлено про переведення на Кавказ великих сил і підготовку масштабного наступу на Туреччину. Насправді ніякого наступу не планувалося, однак підготовка мала виглядати цілком правдоподібно, щоб шпигуни повірили у неї.

— Що? Наступу не буде? Нас дурили? Та хто ви такий, щоб робити з нас ідіотів?! — Офіцери підхопилися, були дуже обурені.

— Припинити! — підвівся командувач. І стало тихо. — Рішення про операцію виносив я, і всю відповідальність за неї несу я. Ми мусили піти на це, щоб знайти шпигуна, бо без цього ми були скуті у своїх діях! Ми не могли спланувати нічого без побоювання, що про наші наміри дізнається ворог! Цілий фронт був зв’язаний якимось шпигуном. З цим не можна було миритися. Тому я дав дозвіл на операцію. Продовжуйте, Іване Карповичу.

— Дякую, Миколо Миколайовичу. Так ось, сенс операції полягав у тому, щоб шпигуни повірили у підготовку наступу і спробували передати його план, як це робили і раніше. Нам вдалося дізнатися, яким чином шпигуни передають інформацію туркам, ми сподівалися перехопити кур’єрів і через них вийти на головних злодіїв. Окрім цього, ми непомітно позначили кожен з примірників плану наступу, який нам роздали.

Офіцери почали роздивлятися свої плани.

— Це було зроблено для того, щоб точно знати чий саме план передали до Туреччини.

— Але як можна його передати, якщо всі плани видають під розписку і рахують? — спитав обурено генерал із сивими вусами.

— Пане підполковнику, покажіть, — попросив я Демидка. Той продемонстрував фотоапарат.

— Що це таке? — спитав той-таки генерал, який, мабуть, за новинками техніки не стежив.

— Маленький фотоапарат німецького виробництва, який дає змогу швидко сфотографувати необхідні документи, у даному випадку — план наступу, — розповів Демидко. — Сфотографований план передали кур’єру, який доставив його на вокзал. Потім потяг до Батума, а далі човном контрабандистів до Туреччини, і вже за кілька днів турецьке командування знало б, чого чекати від нас.

— Але, як бачите, ми перехопили це донесення, проявили плівку і виявили, чий же план наступу було сфотографовано. — Я усміхнувся.

— Чий? Хто зрадник? Кажіть, Іване Карповичу, не тягніть! — Усі були дуже напружені, серйозні, всі чекали моїх слів.

— Отже, після ретельного аналізу ми з’ясували, що сфотографований план належав... — невеличка пауза і тиша. — Полковнику Фролову!

У цю мить треба було бачити обличчя двох людей: Демидка та самого Фролова. Демидко ошелешено кліпав очима, а Фролов вирячився на мене, його нижня щелепа відвисла, обличчя скам’яніло.

— Що? Що? Що за жарти? Це помилка! Ні! План полковника Рімана! Не м... — забелькотав Фролов і зразу схопився за рот. Потім хотів схопитися за револьвер, але я вже тримав його на прицілі.

— Навіть не думайте, полковнику. Стріляю я добре, — запевнив я.

— Мені немає чого втрачати! Мене все одно розстріляють! — заверещав Фролов.

— Або зараз я просто прострелю вам руку, і буде дуже боляче. Облиште свій револьвер. Руки догори!

Він почав опускати руки, а потім несподівано кинувся на мене. Це був відчай. Я вдарив його лівою, пропустив, перечепив ногою і завалив на підлогу. Перевернув горілиць, сів зверху, засунув дуло браунінга у рот, почав мацати пальцями.

— Що ви робите? — обурено спитав Юденич.

— У нього могла бути ампула з отрутою, але її немає. Вмирати наш друг не збирався. — Я вийняв браунінг, витер його носовиком полковника.

Фролов кричав, смикався, плювався, слав беззмістовні прокльони.

— Кіндрате Лук’яновичу, не треба тут удавати божевільного, це не допоможе, — попередив я.

— Заберіть його звідси! На гауптвахту! — наказав Юденич.

Фролова забрали. Демидко далі перелякано дивився на мене.

— Насправді, панове офіцери, я зараз збрехав.

— Що? — всі витріщилися вже на мене.

— Полковник Фролов був занадто хитрий. Він підозрював, що план можуть перехопити, і, щоб перестрахуватися, сфотографував план полковника Рімана.

— Що? — Це підскочив сам Ріман.

— Сьогодні вранці Фролов запрошував вас