Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Поїзд, що зник 📚 - Українською

Читати книгу - "Поїзд, що зник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поїзд, що зник" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 106
Перейти на сторінку:
хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали - і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.

Від автора: Полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок - американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих - початку шістдесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природно, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них - місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського насправді спалили живцем у печі крематорію в присутності вищого командування військової розвідки. Кінозйомку цього середньовічного бузувірства надалі демонстрували кожному бажаючому зробити кар’єру в “Акваріумі”.


Олекса Сирота:


Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до “дисбату”, де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.

Вони все продумали. Кого треба було - купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою - раптово і безпідставно. От тільки з “металістом” прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя - хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.

От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з “дисбату” по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?

І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього “хтося” і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.

- До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки? Що, хлопці, як ви кажете, з “Акваріума” самі вам цю золоту рибку віддали?

- Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли - звичайній, обласній - як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад - то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.

- А в Кирилівську він теж випадково втрапив?

- Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара Божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.

- Борису?

- А чого ви дивуєтеся? То для вас він - любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може навіть і в Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.

- От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.

- Майже. Ще б один день - і хворий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили…

Доки ми з “Тарасом Григоровичем” розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.

- Вас, капітане, покласти туди, де взяв?

- Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.

- Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім…

- … можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися “Подвиг розвідника”, сто разів уявляли, що це ви п’єте “за нашу перемогу”…

- А у вас, капітане, що - такого не було?

- Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. “Записками слідчого”.

- Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гімлер у порівнянні з ним - хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується… То вас підвезти?

- Та ні, ще раз дякую. Підкріплю на всяк випадок ваше алібі своєю появою в метро. Буду перед черговою “кірочками” махати, доки не запам’ятає. Сподіваюсь, сьогодні землетрусу не передбачається.

Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок - колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони… спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз

1 ... 102 103 104 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд, що зник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзд, що зник"