Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Роман юрби, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман юрби" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 122
Перейти на сторінку:

Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух миттю зметикувала: інтересні речі там відбуваються у Смердів, страх як інтересні!

6

Партизан, вийшовши від Смердихи-молодшої, і не подумав вертатись у бур’яни, він обігнув хату, побачив драбинку, що вела до вікна, і спокійнісінько тією драбинкою заліз до хати. Тут він прибрав із ліжка білизну й одежу, скинув черевики, ліг на ліжко й задоволено потягся. Мав Партизан одну дивовижну рису: тільки-но лягав (без жінки), відразу ж засинав, хіба присутність жінки могла його в горизонтальному положенні втримати у безсонні хвилин із тридцять. Потім все одно засинав, а коли прокидався, то мав одразу ж ставати на ноги, інакше сон його знову поглинав. Сидіти довго він також не міг, бо його тягло прилягти, отож Партизан доти був бадьорий, поки на ногах, а коли бував бадьорий, то напевне до якоїсь молодички залицявся, інколи в неї поселяючись, доки та не викидала його, як неробу й паразита, геть. Партизан відходив без претензій, і все починалося, як у відомій пісні про попа й собаку: наша пісня гарна, нова, починаймо її знову.

Смерд-молодший повернувся додому з пляшкою вина, заліз драбинкою у власне вікно й побачив Партизана, який дрих на його ліжку. Розштовхав компаньйона й примусив стати на ноги, після чого Партизан радісно плеснув у долоні, бо і побачив на столі пляшку. Вони підсмажили на електроплитці п’ятеро яєць із тих десяти, що виділила чоловіку жінка, відрізали по скибці хліба з того півбуханця, що віддала Смердові Марія, випили вина й почали варнякати один до одного. Кінчилася ця ідилія тим, що Смерд-молодший випер приятеля з хати і то за те, що той почав просити, аби він уступив свою жінку, тобто Смердиху-молодшу, йому, Партизанові. Вона вже на те схилилася, сказав Партизан, а все діло стає тільки за його, Смерда-молодшого, згодою, бо він її законний чоловік і Партизановий приятель, а він Смерда уважає, а раз так, то не хоче чинити йому свинства, бо все можна владнати полюбовно, сказав Партизан, і він не сумнівається, що Смерд-молодший його і пойме.

Смерд його "пойняв" і хоч був теля-розмазня, але цього разу так остервенів, що врізав Партизанові ляпаса, а поки той зумів отямитися, виштовхав його у вікно, ще й драбинку втяг по тому до хати. Партизан же не звик уражатися через гнів рогоносців майбутніх чи теперішніх, спокійненько пішов геть, а що був уже пізній вечір і саме той час, коли Смердиха-молодша мала повертатися з другої зміни, вийшов їй назустріч у початок вулиці — на його щастя, ліхтарі сьогодні чомусь не горіли, що з ними вряди-годи траплялося; галантно запропонував жінці провести її додому, аби на неї ніхто не напав.

— Скільки тут живу, ніхто на мене не нападав, — сказала Марія.

— Бо мала чоловіка, — розважно сказав Партизан. — А тепер уся вулиця знає, що ти з ним розійшлась.

— Так скоро знає? — здивувалася жінка.

— Для цього багато не тра, — прорік Партизан, і вона дозволила йому її провести, власне, не могла його здихатися, хоч чудово знала що, незважаючи на темряву, це навряд чи буде непомічено. Дорогою Партизан розпатякував, скільки він заробляє і який з нього був би хазяїн, коли б мав таку жінку, як вона і просив прийняти його до себе в прийми, бо він так у неї залюбився, що коли вона його відшиє, казна-що з собою учинить. Смердиха-молодша не була готова дати йому відкоша, був-бо з нею лагідний, а вона поверталася додому розжалоблена й засмучена — цією її слабкістю Партизан миттю скористався, отож у дворі схопив її в обійми, обцілував обличчя й лапнув за груди, за що дістав ляпаса і змушений був з того принадного двору піти, бо жінка не на жарт розгнівалася. Був так тим усім роздразнений, що пішов у бур’яни, де сиділи з марухами п’яниці, схопив одну з них за руку й потяг у темінь. Вона не дуже опиралася, і він неподалець од компанії накинувся на неї з таким шалом, що навіть маруха, яку важко було чимось здивувати, була вражена. Заснув відразу ж, як зробив своє діло, маруха повернулася до компанії, а йому цілу ніч снилася Смердиха-молодша і то, що він розкошує у неї на подушках, і те, що вона приносить йому в ліжко їсти, а він її тягне до себе і забавляється з нею, як уміє, а вона аж верещить од задоволення. Він прокинувся вранці від того, що Смердиха-молодша біля нього виявилася надто холодна, а її лице, яке цілував, ще холодніше; тоді він встиг злякатися, подумав, що Смердиха з великої пристрасті вмерла, а прокинувшись, здивовано збагнув, що обіймає навіть не маруху, а продовгувату бетонну балку зі смітника і лиже ту плитку язиком, а в роті в нього повно піску, при тому справжнього, а не як результат хворої печінки. Сів по-турецькому, виплюнув пісок і подумав, що він таки нещасний у світі чоловік.

Смерд же молодший прокинувся вранці й відчув, що душа його скиглить та ридає і зовсім не так, як ридали у верболозах солов’ї. Озирнув свою майже порожню кімнату, навіть не снідав, а подався у двір до дверей своєї жінки — щасливо надибав її, коли несла від колонки воду.

— Слиш, — сказав мирно, — мені якось невдобно, що забрав у Сашки стола. Він привик на ньому уроки робить, то, може, того… ти в мене його відкупиш?

Те, що сказав, потрапило в око, бо вона сама про це відучора думала. Але не буде ж вона сама пропонувати, щоб продавав їй свої речі.

— Скільки ж хочеш?

Зирнув на неї теплими синіми очима й пошкрябав потилицю.

— Ну, десятку дай.

— Троячку дам, — сказала вона, беручись за відро. — Коли хочеш десятку, продай ще і шафку. І скажи своєму дружку Партизану: як буде до мене липнуть, окропом ошпарю.

— А він до тебе лип? — в’яло спитав Смерд-молодший.

— Вчора, як з роботи верталась.

Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.

— Слиш, — сказав. — Я з тим Партизаном поговорю.

— Поговори! — мовила жінка. — Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.

— Ну, того вже не тра, — сказав. — То вже занадто. Він тебе не обідив?

— Обідив, — сказала гостро жінка.

— Це я для того, щоб знать, — мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.

Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.

Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.

— Є навар, — сказав він. — На літру самограю. Хто піде?

— Давай я, — сказав Партизан.

— Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.

— Можна, — сказав Єва встаючи. — Давай червонця.

Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.

— Чо’ стоїш? — спитав Партизан. — Сідай замість Єви.

— Он же дєньгі на випивон оддал, — захихикав Харя. — Ілі у тібя що єсть?

— Коли он вгощає, — сказав Торя, — ми йому подкинуть можем.

— Нє, я тут до Партизана дєло маю, — мовив Смерд. — Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.

— А може, я не хочу з тобою гулять? — показав зуби Партизан.

— Коли так, то й так, — сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.

— Та ти шо, Смерд, очумєл? — крикнув Харя. — Сказився?

Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.

— Пусть б’ються, — сказав спокійно. — У них там свої щоти. По бабах!

Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.

— Шо ви не поделілі? — спитав Харя, закурюючи й собі.

— Знає киця, чиє сало з’їла, — сказав Смерд.

— Конєшно, — мовив Торя, випускаючи дим — Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!

— Да, — сказав Харя, — баби — причіна человєческіх нещасть.

— Усьо чотко! — сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. — Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.

— Ну, скоро полєчіш, — сказав Харя. — І ми коло тібя, ги-ги!

— Ги-ги! — показав гнилі зуби Торя.

7

Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, — чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: "Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!" Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.

— Здоров! — сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом.

1 ... 102 103 104 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман юрби, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман юрби, Шевчук Валерій"