Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

2 237
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 216
Перейти на сторінку:
обмінював я твого Інгві. Присягаюся ногами Сфінкса.

— Тоді де він? Базарник! Кровопивця!

— У візку, напевно, залишився. Там унизу, де я висадився перед відправленням.

Лері вдаряє себе кулаком по чолу, розвертається та біжить назад.

— Мабуть, Щури встигнуть раніше, ніж він, — кажу я Сфінксові. — Знаєш, адже вони такі ласі до чужого…

— Про ласих до чужого ти краще помовч, Табакі, — Сфінкс сідає навпочіпки, і я вилізаю йому на плечі. — Якщо його диск поцупили, подаруєш один зі своїх. Зрозумів?

Я мовчу. Бо що відповідати? Сфінкс не гірше, ніж я, знає, що мої диски Лері навіть даром не потрібні. Як і мені — його. З висоти добре видно горішні фрагменти настінних розписів, і я їх розглядаю, хоча Сфінкс крокує швидко, так що багато чого не повидивляєшся. Біля входу до спальні звішуюся до його вуха:

— Знаєш, я краще подарую йому ліхтарик. Дуже гарний. Навіть, у певному сенсі, пікантний. Окей?

Перерва між обідом і вечерею найдовша, і до вечері зазвичай уже звірієш від очікування. Але це якщо день нудний, а якщо не нудний і є про що порозповідати людям — зовсім інша річ. Мені є про що розповісти, і я розповідаю всім підряд, поки сам не втомлююся від подробиць, які повторюються. Єдиний, хто відмовляється слухати, — Лері. Приволік свого «Інгві», кладе на місце, показує мені кулак і йде. Неначе йому абсолютно не цікаво, звідки взялася моя нова жилетка.

Я знімаю її, щоб якомога краще роздивитися, одягаю — і знімаю знову. За кожним разом вона мені дедалі гарніша. Навіть Нанетта з цим згодна. Розгулює навколо жилетки та пробує подзьобувати пацьорки. Доводиться відганяти її журналом. Рахуючи від сьогодні, до вівторка ще цілий тиждень, але я вирішую запастися всілякою свіжою міняльщиною, тим більше, що в мене є торбина зі свіжою горіховою шкаралупою.

У навушниках, щоб не відволікатися й не встрявати в розмови зграї, нанизую шкаралупки на волосінь — тільки найменші з них і найгарніші. Слухаю всяку радіомаячню для дітей дошкільного віку.

Жах просто, чим обгодовують зовнішніх дітлахів! Волосся встає дибки. Казка про Снігову Королеву не така вже й погана, але розповідає її грудний жіночий голос із сексуальними придихами та постогнуванням, отож ця історія набуває зовсім не притаманних їй відтінків.

«Човен відносило все далі й далі, — стогне голос у мене у вухах. — Червоні черевички плив­ли за нею, але не могли наздогнати! Може, річка несе мене до Кая? — подумала крихітка Герда…» — голос затинається від хвилювання.

Шкарлупинка, ще шкарлупинка…

Чорний порпається в тумбочці, потім у столі. Знаходить станочок для гоління і йде, обвішаний рушниками. У нього вже росте борода. А в мене нічого ще не росте…

«Давно мені хотілося мати таку малесеньку дівчинку, — значущо повідомляє шиплячий, з присвистуванням, вампірячий голос. — Дай-но я причешу тебе, моя красуне». — Когось причісують. Підозріло при цьому захрускотівши. «О-о-о, я засинаю, що зі мною?» — попискує Герда. Їй років за сорок, як мінімум. Украй захоплива історія. Намисто майже готове, пальці жахливо болять. Дірявити горіхи зовсім не так просто, як можна подумати. Дмухаю на пальці й чіпляю першу заготовку на цвях. Це буде дуже симпатичне намисто. Шкарлупинки майже однакові.

«Кар-кар-кар, вітаю тебе, дівчинко!» — Ворон, судячи з голосу, не останній при чарці. А його дружина — перша молода істота в цій постановці — каркає ніжним сопрано… Беру другу волосінь.

Забігає Горбач. Обличчя в нього таке дивне, що відразу зрозуміло: щось трапилося. Упускаю горіхи долі, дивлюся на його губи. У дитинстві я вмів читати по губах, але відтоді минуло чимало часу, до того ж він увесь час відвертається, тож нічого не розбереш. Простіше зняти навушники, але мені чомусь страшно. Бо, здається, він сказав «Лорд». А цього бути не може.

«Так-так, це він! Це Кай! — озвучує в мене у голові Герда-за-сорок. — Ох, та проведи ж мене чимдуж до палацу!»

Краєм ока помічаю, що Сфінкс також дещо спантеличений. Задкує до ліжка й сідає, не зводячи погляду з Горбача. Заходить Сліпий. І теж має дивнуватий вигляд. А за ним — візок Лорда з Лордом і Ральф, який штовхає його.

«Це тільки сни… Сни знатних вельмож…»

Здираю навушники до чортової матері.

Тиша. Чути гудіння Дому за стінами й навіть зовнішність — адже це та справжня тиша, яка у нас трапляється надзвичайно рідко. Ральф дивиться на нас, ми — на Лорда. Потім гримить найоглушливіший у моєму житті дзвінок на вечерю. Ральф обертається до виходу й натикається в дверях на свіжопоголеного Чорного.

Чорний каже йому:

— Вибачте… — а потім: — Ой! — коли помічає Лорда.

— Та заради бога, — відповідає Ральф і виходить.

А ми дивимося на Лорда. Це дійсно він. Живий, справжній, не в пісні й не уві сні. Його можна помацати, понюхати, посмикати за волосся… Потрібно дізнатися, чи надовго його привезли та ще купу важливих речей, але я — в ступорі, і ніяк не можу з нього вийти. Лорд сидить, згорбившись. Жалюгідний, яким і привидівся мені тоді під гармошку. Голова обстрижена. Не наголо — але краще було б, якби наголо, тому що стриг його якийсь шизофренік. Волосся стирчить нерівними пучками, а подекуди крізь світлу щетину навіть просвічує шкіра, як при стригучому лишаї. Той, у кого піднялася рука на волосся Лорда, та ще й у такий спосіб, не міг бути нормальним, це зрозуміло всім. Лорд у куртці Горбача і в моїй жилетці. Весь у значках. Очі стали більшими, лице меншим, пальці перебирають значки, очей він не піднімає. Просто жахіття, який він має вигляд, а ще жахливіше, що всі мовчать і тільки дивляться.

Починаю нервово розгойдуватися. Обстановка стає дедалі гіршою, аж поки Сліпий не підкрадається до візка, простягаючи Лордові сигарети:

— На, покури. Якийсь ти вже дуже тихий.

Лорд хапається за пачку, немов потопаючий за рятівне коло. Я відразу виходжу зі ступору. Та й інші теж. Повзу на граничній швидкості, але встигаю останнім. На Лорда вже наскочили: штовхають, мацають, нюхають і кричать. Вливаюся в загальний хор і заглушую всіх. У розпал вітань Лорд раптом починає плакати.

— Усе, досить, — відразу командує Сфінкс. — Усі — на вечерю. Дайте йому трохи спокою.

Але я не збираюся давати Лордові спокій. Залізаю йому на коліна — ближче до вух, — адже потрібно пояснити, як я за ним скучав і таке інше. Слухає він чи ні, не має значення. Він упускає сигарету, і йому дають іще шість замість тієї, яка впала.

— Волосся у тебе, — Горбач куйовдить потворну стрижку, — просто жах. Хто це постарався?

— Як тобі в моїй жилетці? — запитую я. — Якщо добре, я її не забиратиму. Тим більше, в мене тепер є ще одна, зовсім нова.

— Ти назовсім? — обережно уточнює Сфінкс.

Лорд киває.

— Ура! — кричить Горбач і підкидає в повітря Нанетту. Сліпий теж мацає голову Лорда й засмучено присвистує.

— А в нас тепер, уяви собі, Новий Закон, — починаю я, але Сфінкс не дає нічого розповісти.

— Вечеряти! Марш! — кричить він сварливо. Мене знімають з Лорда та відносять, хоч я опираюся.

У коридорі я — коло Горбача, який розмовляє сам із собою:

— Я знав, що він достойний тип... — і це, звичайно, про Ральфа, а трохи далі від нас — Сфінкс і Сліпий, і Сфінкс каже:

— Пахне психлікарнею, — і це вже про Лорда.

Розганяюся й наїжджаю їм

1 ... 102 103 104 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"