Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Я заліз до машини, де напередодні ввечері втратив цноту, і розкрив конверта. Там лежав один-однісінький аркуш. «Стислість — душа дотепності», як казав Шекспір. Якщо це правда, то лист Керол був дотепний до чортиків.

Любий Піте!

Гадаю, ліпше, нехай вчорашній вечір стане нашим прощальним. Годі придумати щось краще. Може, я напишу тобі в коледж, а може, й ні. Зараз я така розгублена, що просто не знаю (гей, я ще можу навіть передумати і повернутися!). Але, будь ласка, дозволь мені написати першою, гаразд? Ти казав, що кохаєш мене. Якщо так, то дозволь мені написати першою. А я напишу, обіцяю.

Керол

P. S. Вчорашній вечір був найпрекраснішим, що трапилось в моєму житті. Якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити.

P. P. S. Зав’язуй з цими дурними картами.

Вона написала, що вчорашній вечір — найпрекрасніший у її житті, але не додала «кохаю» в кінці записки, тільки підписалася. І все ж таки… «якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити». Я розумів, що вона хотіла цим сказати. Перегнувшись, помацав сидіння там, де вона лежала. Де лежали ми обоє.

Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Я глянув на годинника. До гуртожитку під’їхав завчасно (можливо, спрацювало підсвідоме передчуття), тож була тільки третя. Я б легко встиг на автовокзал, перш ніж вона поїде до Коннектикуту. Але не збирався цього робити. Вона була права: ми дивовижно попрощалися в моєму старому «універсалі», і щось понад те стало б кроком униз. У кращому разі ми б просто пройшли те саме коло, в гіршому — втоптали б минулий вечір у бруд суперечкою.

Нам потрібна інформація.

Так. І ми її отримали. Бог свідок, ще й як отримали.

Я згорнув її листа, засунув до задньої кишені джинсів і поїхав додому в Ґейтс-Фоллз. Спочатку мені весь час каламутилося в очах, і я раз у раз їх витирав. Потім увімкнув радіо, і від музики стало трішки легше. Музика завжди допомагає. Тепер мені за п’ятдесят, а музика і далі допомагає. Казковий, безвідмовний засіб.

27

Я повернувся в Ґейтс близько п’ятої тридцять, пригальмував, коли проїжджав повз «Френка», але не зупинився. Тепер мені хотілося дістатися додому куди більше, ніж потягувати «Гайрез» і пліткувати з Френком Пармелью. На знак вітання з поверненням мама заявила, що я занадто схуд, що волосся задовге, а до бритви я й близько не підходив. Потім вона сіла в своє крісло-гойдалку і пустила сльозу на честь повернення блудного сина. Батько поцілував мене в щоку, обійняв однією рукою, а потім почовгав до холодильника налити склянку маминого червоного чаю. Його голова виглядала з високого коміра старого коричневого светра, немов голова цікавої черепахи.

Ми, тобто мама і я, думали, що він зберіг двадцять відсотків зору, може, трішки більше. Точно судити було важко, бо він дуже рідко щось говорив. Це з ним накоїв нещасний випадок у пакувальній, страшне падіння з висоти другого поверху. Голову і шию з лівого боку вкривали шрами; над скронею була вм’ятина, де так ніколи й не відросло волосся. Падіння не тільки добряче затемнило його зір, а й вплинуло на психіку. Втім «шифер з’їхав не повністю», як висловився в моїй присутності один гівняр у перукарні Ґендрона, та й німим він теж не був, хоч, здається, дехто так вважав. Дев’ятнадцять днів батько пролежав у комі. А коли прийшов до тями, то майже перестав говорити, що правда, то правда. І в його голові частенько все шалено плуталося, але часом він усе-таки бував при собі, цілком свідомий і адекватний. Коли я приїхав, він був при тямі на стільки, що поцілував мене і міцно обхопив однією рукою: його манера обійматися, відколи себе пам’ятаю. Я дуже любив свого старого… і, погравши семестр у карти з Ронні Мейленфантом, зрозумів, що вміння плескати язиком — талант дуже переоцінений.

Я трохи посидів з ними, розповів кілька університетських історій (тільки не про полювання на «стерво»), а тоді пішов надвір. Згрібав опале листя в сутінках, морозяне повітря на обличчі здавалося благословенням, махав сусідам, що проходили повз, а за вечерею з’їв три маминих гамбургери. Потім мама сказала, що йде до церкви, де жінки-благодійниці готують святкове частування для лежачих хворих. Вона подумала, що мені навряд чи захочеться провести перший вечір удома в товаристві старих квочок, але якщо мені подобається кудкудакання, то мені будуть раді. Я подякував, але сказав, що, мабуть, краще подзвоню Еннмарі.

— І чому це мене не дивує? — кивнула мама і пішла. Я почув шум авто, що від’їжджає, і без особливої радості поплентався до телефона й зателефонував Еннмарі Саусі. Через годину вона приїхала в батьківському «пікапі» — усмішка, волосся розсипається по плечах, губи палають від помади. Усмішка, як ви вже, мабуть, самі здогадалися, скоро зів’яла, і через п’ятнадцять хвилин по приїзді Еннмарі пішла з мого будинку і з мого життя. Дзвони, пиши, не забувай. Приблизно в той же час, коли відбувся Вудстоцький рок-фестиваль, що переріс в антивоєнний протест, вона вийшла заміж за страхового агента з Льюїстона і стала Еннмарі Джелберт. Вони мають трьох дітей і ще й досі одружені. Геть незле, правда ж? А якщо й ні, ви все-таки маєте визнати, що це збіса по-американськи.

Я стояв коло вікна над мийкою і спостерігав, як задні фари «пікапа» містера Саусі віддаляються по вулиці. Мені було соромно за себе: Господи, як же вибалушилися в неї очі, як зблідла її усмішка і перейшла в тремтіння! Але, крім того, я відчував себе мерзотно щасливим, гидотно радісним. Мені було так легко, що я був готовий танцювати по стінах і стелі, як Фред Астер.

Позаду почулося човгання. Я обернувся і побачив батька, що йшов своєю черепашачою ходою, тягнучи по лінолеуму ноги в капцях. Він ішов, виставивши вперед одну руку. Шкіра на ній почала скидатися на велику й обвислу рукавицю.

— Чи оце я щойно чув, як одна юна панянка назвала одного юного джентльмена довбаним придурком? — поцікавився він м’яко, ніби знічев’я.

— Взагалі-і… так, — я переступив з ноги на ногу. — Може, і чув.

Тато відчинив холодильник, понишпорив і дістав глечик з червоним чаєм. Він пив його без цукру. Якось я теж випив цей чай без цукру і можу сказати вам, що смак у нього майже ніякий. Згідно