Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

«Тепер, Ерагоне, — мовив золотий дракон, — чи не дозволиш ти мені дослідити спогади про твою розмову із Солембумом?»

«Якщо хочеш… Але… навіщо? Ти ж однаково забудеш усе».

«Може, так, а може, й ні. Подивимось, — сказав Глаедр, а потім звернувся до Арії: — Відокрем, будь ласка, свій розум від наших і не дозволяй спогадам Ерагона втручатись у твою свідомість».

«Як скажеш, Глаедре-ельдо».

Поки Арія говорила це, музика її думок віддалялась від Ерагона все більше й більше. За мить настала тиша.

Тоді Глаедр звернувся до Вершника.

«Показуй!» — скомандував він.

Відганяючи тривогу, Ерагон подумки повернувся до того моменту, коли Солембум уперше ввійшов до його намету й стрибнув на ліжко. Він почав згадувати все, що сталося між ними потім. Тим часом свідомість Глаедра злилася зі свідомістю Вершника так тісно, що дракон ніби знову переживав ці події разом з ним. Це відчуття було не надто приємне. Ерагонові здавалося, що він і дракон — то два різні зображення, помилково втиснуті на один бік монети.

Нарешті Ерагон закінчив свої спогади. Глаедр вилучив щось із його розуму, а звертаючись до Арії, сказав:

«Коли я раптом забуду, прокажи мені ось ці слова: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“. Це місце на Вройнгарді… Воно мені знайоме. Або колись було знайоме. Це було щось важливе, щось…»

На якусь мить думки дракона стали бліді-бліді, так, наче їх оповив туман, ховаючи від стороннього погляду.

«Ну, то що? — спитав Глаедр, повертаючись до свого безцеремонного тону. — Чому ми гаємо час? Ерагоне, покажи мені свої спогади».

«Я вже показав».

Глаедр іще не встиг нічого відповісти, як Арія сказа-«Глаедре, згадай: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“».

«Як… — почав був Глаедр, а потім гаркнув так люто, що Ерагон не здивувався б, якби почув цей звук насправді.— Ненавиджу заклинання, які порпаються в чиїйсь пам’яті!.. Це найгірша форма магії, яка завжди несе хаос і плутанину. Мабуть, це через них у добрій половині випадків члени однієї родини вбивають один одного, навіть не розуміючи цього».

«А що означає фраза, яку ти використав?» — спитала Сапфіра.

«Вона щось означає тільки для мене й Оромиса. Саме тому я її й використав — ніхто не знав би про цю фразу, крім тих, кого я сам про неї повідомив».

— Виходить, заклинання справді існує,— зітхнула Арія. — Тоді, гадаю, тобі треба вирушати на Вройнгард. Нерозумно було б ігнорувати щось аж таке важливе. Принаймні нам треба дізнатися, який павук сидить у центрі цієї павутини.

«Я також полечу з вами, — сказав Глаедр. — Якщо хтось хоче заманити тебе в пастку, він не буде готовий битися з двома драконами замість одного. Після падіння Вершників Вройнгард став небезпечним місцем, і я не хочу, щоб ти став жертвою якогось прадавнього зла».

Ерагон мовчав, помітивши в погляді Арії дивну глибоку тугу. Нарешті він зрозумів, що вона теж хотіла б вирушити разом із ними.

— Сапфіра летітиме швидше, якщо нестиме тільки одну людину, — тихо сказав він.

— Знаю… Просто мені завжди хотілося відвідати місце, де жили Вершники.

— Я знаю, що ти це зробиш… колись. Вона кивнула:

— Колись.

Ерагон трохи посидів мовчки, збираючись із думками й розмірковуючи про все, що потрібно зробити до того, як він, Сапфіра й Глаедр вирушать у дорогу. Потім він глибоко вдихнув і підвівся з ліжка.

— Капітане Гарвене! — покликав він. — Зайдіть до нас, будь ласка!

ВІДЛІТ

Спершу Ерагон зустрівся з Гарвеном, а дещо пізніше, тримаючи це в суворій таємниці, відправив одного з Нічних Яструбів зібрати провізію для подорожі на Вройнгард. Востаннє Сапфіра їла після взяття Драс-Леони, та й то, скорше перекусила, адже, добряче попоївши, вона ставала в повітрі повільною й неповороткою. Але навіть того, що вона перекусила, цілком би вистачило, щоб долетіти до Вройнгарду. Однак Ерагон добре знав — варто лиш Сапфірі приземлитися на острів, як вона миттю почне шукати собі їжу, тож це, власне, його й хвилювало.

«Долетіти назад на порожній шлунок — взагалі не проблема», — завжди запевняла його Сапфіра, проте юнак зазвичай не поділяв її впевненості.

Потім Ерагон відправив посланця, щоб той покликав до його намету Джормандера й Блодхгарма. Невдовзі ті прибули, і юнакові з Арією та Сапфірою знадобилася добра година, аби пояснити їм ситуацію і, що було значно складніше, переконати їх у необхідності подорожі. Блодхгарм погодився майже відразу, натомість Джормандер весь час голосно сперечався. Ні, він у жодному разі не ставив під сумнів правдивість новин, що їх приніс Солембум, і не заперечував їхньої важливості. Він в усьому погоджувався з Ерагоном, от тільки дуже боявся, що звістка про зникнення Ерагона й Сапфіри разом зі звісткою про викрадення Насуади може знищити варденів.

— Зважитись на те, щоб Галбаторікс подумав, ніби ви нас покинули, ми навряд чи зможемо, — сказав Джормандер. — Принаймні не тоді, коли ми так близько від Урубейна. Адже він може послати Мертага й Торнака, щоб ті перехопили тебе. Або скористається нагодою й розіб’є варденів у пух і прах. Ні, ми не можемо так ризикувати.

Як не крути, а Ерагонові довелося визнати, що Джормандер має рацію. Після тривалої наради їм усе ж таки пощастило знайти вихід із ситуації: зійшлися на тому, що Блодхгарм та решта ельфів створять подобу Ерагона й Сапфіри. Так вони вже робили тоді, коли юнак вирушав до Беорських гір, щоб узяти участь в обранні та коронації Ротгара.

Їхні подоби будуть дихати й мислити, ніби прообрази, але свідомість залишиться порожньою, тож якщо хтось схоче в неї проникнути — хитрість миттю буде викрито. Існувала й іще одна небезпека: подоба Сапфіри не зможе спілкуватися. Мову Ерагона ельфи збиралися імітувати, хоч ельфійський акцент і нові інтонації, напевне, не зможуть не помітити ті, хто багато з ним спілкувався, приміром, Орин та Орик.

Після цього Ерагон наказав Гарвену розбудити й потайки привести Нічних Яструбів. Невдовзі під його наметом зібрався невеличкий натовп, що складався з людей, гномів та ургалів. Обвівши присутніх спокійним поглядом, юнак кількома словами пояснив, що Сапфіра покидає табір, але куди саме й задля чого вирушить його дракон — не сказав. За мить він коротко пояснив, яким чином ельфи збираються приховати їхню відсутність, і змусив усіх заприсягнути прадавньою мовою, що вони триматимуть це в таємниці. Серед присутніх не було нікого, кому б він не довіряв, та обережність ніколи не зайва, особливо там, де скрізь нишпорять шпигуни Галбаторікса.