Читати книгу - "Спаситель"

– Оцей. – Мартіна підійшла ближче до монітора, на якому виднівся порожній коридор. – Я бачила, як він пройшов тут. Я цілком упевнена, що то він.

– Камера стоїть у коридорі, що виходить на парковку, – мовив один з охоронців.

– Дякую. Далі я сам упораюсь, – сказав Харрі.

– Стривайте, – не погодився охоронець. – Це міжнародний аеропорт, і, окрім поліцейського посвідчення, ще потрібен дозвіл…

Він замовк. Харрі витягнув з-за пояса револьвер:

– Гадаю, такого дозволу наразі достатньо? – Він не чекав на відповідь.

Юн розчув, як хтось увійшов у туалет. Але тепер чутно було лише дзюрчання води у білих крапелькоподібних мийках за дверцятами кабінки, у якій він переховувався.

Він сидів на кришці унітаза. Зверху кабінки не закриті, а знизу дверцята аж до долівки, тож ноги підібгати непотрібно. Змив води стих, і почулося дзюрчання. Хтось ходив за потребою. Перша думка – це не Станкич, людина неспроможна бути настільки холоднокровною, щоб відливати просто перед тим, як убити. Потім йому спало на думку, що, певно, батько Софії не прибріхував, розповідаючи про Маленького Спасителя, котрого можна задешево найняти у готелі «Інтернаціональ» у Загребі, – він не знає страху.

Потому почув, як застібається блискавка й знову заграв водяний оркестр у білій порцеляні.

Потім, ніби за помахом диригентської палички, все стихло й почулося дзюрчання води з крана. Чоловік мив руки. Ретельно. Закрив кран. Знов кроки. Легко клацнули двері. Металево.

У кабінку постукали.

Тричі, чимось твердим. Сталевим.

Кров відринула йому з голови. Не ворушачись, він заплющився й затамував подих. Але серце калатало. Він колись читав, що деякі тварини здатні розчути, як калатає серце переляканої жертви, саме так вони знаходять її. Як не зважати на стукіт серця – непорушна тиша. Він міцно заплющився, і йому спало на думку, що коли зосередитись, він побачить крізь стелю холодне ясне зоряне небо, побачить невидиму, але таку втішливу логіку й плин планет, у котрих, можливо, міститься суть усього.

І раптом прогримів неминучий тріск.

В обличчя вдарила хвиля повітря, на мить він подумав, що то від пострілу. Поволі розплющився. Замість замка стирчали друзки. Скошені двері висіли на одній завісі.

Чоловік, що стояв перед ним, розстебнув пальто, під яким виднівся чорний смокінг та біла сорочка, так само сліпучо-біла, як і стіни за спиною. На шиї – червона шовкова хустина.

Ошатно вдягнувся до свята, промайнула думка в голові Юна.

Він вдихнув у легені запах сечі та свободи, споглядаючи скоцюрблене тіло у кабінці. Незграбний, жахливо переляканий чоловік, що тремтить, очікуючи на смерть. За інших обставин він би спитав себе, а що міг накоїти цей хлопчина із тьмяними блакитними очима. Але цього разу він знав. І вперше відтоді, як під час різдвяного обіду прибрав батька Джорджі, він відчув задоволення. І більше він не боїться.

Не опускаючи револьвер, він глянув на годинник. Тридцять п’ять хвилин до вильоту. Він бачив у коридорі камеру стеження. Отже, парковка теж обставлена камерами. Завдання треба виконувати тут. Витягнути його з цієї кабінки, заштовхати у іншу, застрелити, защипнути його зсередини, перелізши через стіну, піти геть. Юна Карлсена не знайдуть, допоки аеропорт не закриють на ніч.

– Get out![62] – скомандував він.

Юн сидів, наче у трансі, й не поворухнувся. Він звів курок. Прицілився. Юн Карлсен поволі вийшов з кабінки. Зупинивсь. Роззявив рота.

– Поліція. Опусти зброю.

Харрі, стискаючи обіруч револьвер, цілив у спину чоловіка у червоній шовковій хустині. Двері за спиною зачинилися, металево клацнувши.

Чоловік не опустив револьвер, а досі цілив у голову Юнові Карлсену, промовив англійською зі знайомим акцентом:

– Hello, Harry. Чи у вас зручна лінія вогню?

– Пречудова. Просто тобі у потилицю. Кидай зброю, кажу.

– Звідки я знаю, що ви озброєний, Харрі? Адже ваш револьвер у мене.

– Я взяв зброю, що належала напарникові. – Харрі побачив, як палець ліг на курок. – Джекові Халворсену. Якого ти зарізав на Гетеборггата.

Чоловік перед ним остовпів.

– Джекові Халворсену? – перепитав Станкич. – Чому ти вважаєш, що то зробив я?

– Твоя ДНК у блювотинні. Твоя кров на пальті. Й свідок, що стоїть перед тобою.

Станкич повільно кивнув.

– Розумію. Я вбив вашого напарника. Але якщо ви справді такої думки, то чому ж не пристрелили мене?

– Бо ми різні, ти і я, – відповів Харрі. – Я не убивця, я поліцейський. Отже, якщо ти зараз кинеш зброю, я заберу лише половину твого життя. Рівно двадцять років. Ну ж бо, обирай, Станкичу. – У Харрі вже почали боліти м’язи у плечах.

– Tell him![63]

Харрі зрозумів, що то Станкич мовив до Юна, й лише тоді він наче очуняв.

– Tell him!

Юнів борлак ходив угору-вниз, наче поплавець.

– Юне? – мовив Харрі.

– Я не можу…

– Він застрелить вас, Юне, кажіть.

– Гадки не маю, чого ви від мене хочете…

– Послухайте, Юне. – Харрі не зводив очей зі Станкича. – Жодного слова, яке ви промовите під прицілом револьвера, не можна використати проти вас у суді. Розумієте? Тому зараз вам нічого втрачати.

Тверді й гладенькі стіни приміщення відгукнулися неприродно гучним та різким відлунням руху металевих деталей та пружин револьвера, коли чоловік звів курок.

– Стривайте! – Юн виставив руки уперед. – Я все розповім.

Він перестрів погляд поліцейського через плече Станкича. Й збагнув, що той про все знає. Може, вже навіть давно. Поліцейський має рацію, втрачати йому зараз нічого. Хай що він казатиме, проти нього цього не використають. Але найдивніше, що він сам прагнув розповісти. По суті, він лише цього й прагнув.

– Ми стояли біля автівки, чекаючи на Теа, – почав Юн. – Поліцейський слухав повідомлення на мобільному автовідповідачеві. Я зрозумів, що воно від Мадса. І все збагнув, коли поліцейський сказав, що то зізнання й він має зв’язатися з вами. Я збагнув, що мене невдовзі викриють. Я мав при собі Робертів складаний ніж, тож діяв інстинктивно.

Юнові стояло перед очима, як він силкувався знерухомити руки поліцейського за спиною, але той спромігся вивільнити одну й прикрити горло. Юн бив і бив ножем у ту руку, але не міг дістатися шийної артерії. Осатанілий, він жбурляв поліцейського з боку у бік, наче ганчір’яну ляльку, й бив та й бив, допоки ніж не втрапив у груди, й поліцейський, сіпнувшись, зітхнув і зм’якнув. Він узяв із землі його мобільник і поклав у кишеню. Лишався останній удар.

– Але Станкич став на заваді? – спитав Харрі.

Юн уже замахнувся ножем, збираючись перетяти безтямній жертві горло, коли почув, як хтось кричить іноземною мовою, звів очі й побачив, що до них біжить чоловік у синій куртці.

– Він тримав пістолет, тож мені довелось тікати, – мовив Юн, відчуваючи, як зізнання очищує його, звільняючи від