Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

А князь, затуливши лівою долонею очі від яскравої пожежі, не зводив погляду із поля бою. Середина польського півмісяця під натиском значно більших сил поволі зсувалася до нього, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, котрий Немирів вирізав. Князь як на долоні бачив тяжку працю жовнірів. Видовжена блискавиця табель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вискакували із гущі тих, що стиналися, й бігали з іржанням і розкошланими гривами по рівнині, на тлі пожежі схожі на пекельних бестій. Часом малиновий стяг, що розвівався над ворожим скопищем, зненацька падав на нього, аби вже більше не піднятися. Але погляд князя сягав за лінію бойовища, аж на пагорб, до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв сам молодий Кривоніс, чекаючи слушної миті, щоб кинутися у гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він схопився з місця й зі страшним криком подався просто на драгунів Барановського, але цієї миті чекав також і князь.

— Веди! — гукнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв важкий довгий меч, і залізна лавина рушила вперед.

Вони бігли недовго, бо лінія бою значно наблизилася до них. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розступилися праворуч і ліворуч, щоб пропустити гусарів до козаків, а ті усім тягарем своїм кинулися у ці ворота на вже близькі до перемоги Кривоносові сотні.

— Ярема! Ярема! — закричали гусари.

— Ярема! — підхопило усе військо.

Страшне ім’я трепетом тривоги стиснуло серця запорожців. Вони тільки тепер збагнули, що командує не київський воєвода, а сам князь. А втім, вони й не могли чинити опору гусарам, котрі самим тягарем своїм трощили їх так, як мур, падаючи, трощить людей, що стояли під ним. Єдиним порятунком для них було розступитися, пропустити гусарів і вдарити на них із флангів, але ці фланги пильнували вже драгуни і легкі хоругви Вершула, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до середини.

Тепер картина бою змінилася, бо ці легкі хоругви утворили ніби вулицю, центром якої летіли у шаленому темпі гусари, женучи, ламаючи, збиваючи, валяючи людей і коней, а перед ними тікали з ревом і виттям козаки вгору, до міста. Якби крилу Вершула вдалось зійтися із крилом Понятовського, козаки були б оточені й розбиті вщент. Проте ні Вершул, ні Понятовський не могли цього зробити через велику кількість утікачів, тому били тільки з боків, аж руки у них мліли від ударів.

Молодий Кривоніс, хоч був мужній і дикий, коли зрозумів, що свою недосвідченість йому доводиться протиставляти такому полководцеві, як князь, геть розгубився і на чолі інших подався до міста.

Втікача помітив пан Кушель, котрий стояв збоку і тому бачив тільки те, що відбувалося поблизу, підскакав і кресонув молодого отамана шаблею по обличчю. Він не вбив його, бо лезо попало по ремінцю шолома, але залив кров’ю і тим наче вибив із отамана відвагу.

Проте він сам мало не поплатився життям за цей вчинок, бо цієї миті на нього кинувся Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже пробував він зупинити гусарів, але двічі, ніби відкинутий надприродною силою і розгромлений, змушений був відступати укупі з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто у нього лишився, він вирішив ударити на Кушеля збоку і, прорвавши його драгунів, вибратися на вільне поле. Та перш ніж він устиг розірвати їхній стрій, дорога, яка вела до пагорба й міста, виявилася забитою так далеко, що швидка втеча стала неможливою. Гусари завдяки такій тисняві стримали натиск і, облишивши списи, заходилися рубати супротивника мечами. Почався бій змішаний, безладний, дикий, безжалісний, що кипів у товчі, гаморі, задусі, людських і кінських випарах. Труп падав на трупа, кінські копита грузли у тілах, що билися в конвульсіях. Подекуди супротивники були так стиснуті, що не можна було замахнутися шаблею; тут билися ефесами, ножами й кулаками, коні почали іржати. Тут і там почулися голоси: «Помилуйте, ляхи!» Голоси ці дужчали, множилися, заглушали брязкіт мечів, скрегіт заліза об кістки, хрипіння і страшну гикавку вмирущих. «Помилуйте, пани!» — лунало дедалі жалібніше, але милосердя не витало над лавиною ратоборців; як сонце над грозою, світила їм пожежа.

Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими вояками не благав про милосердя. Йому ніде було розвернутися, тому він розчищав собі простір ножем. Спершу зіткнувся він із пузатим паном Дзіком і, шпортнувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «О, Ісусе!», з-під копит, які розчавили йому бебехи, більше не підвівся. Відразу ж стало просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, розчерепив голову із шоломом разом панові Сокольському, потім звалив просто з кіньми панів Пріама й Цертовича, і простору стало ще більше к Молодий Зенобіуш Скальський рубонув Бурдабута по голові, але шабля вивернулася у нього в руці й ударила плазом, а отаман у відповідь навідліг затопив Скальському в обличчя кулаком і вбив на місці. Люди кальницькі йшли за ним, рубаючи і колючи кинджалами. «Характерник! Характерник!» — заволали гусари. «Залізо його не бере! Шаленець!» А в Бурдабута й справді на вусах була піна, а в очах лють. Нарешті він побачив Скшетуського і, пізнавши по засуканому рукаву офіцера, кинувся до нього.

Усі затамували дух і перестали битися, дивлячись на поєдинок двох найгрізніших рицарів. І хоч пана Яна крики «Характерник!» не стривожили, але гнів закипів у нього в душі, коли він побачив, скількох той поклав, тому він заскреготів зубами і з люттю пішов назустріч отаманові. Вони стялися так шалено, аж коні присіли на задні ноги. Почувся свист заліза, і зненацька отаманова шабля розлетілася на шматки під ударами польського довгого важкого меча. Здавалося вже, що жодна сила не врятує Бурдабута, але він, пришпоривши коня, кинувся на Скшетуського, й обидва вони з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлом гусара.

Смерть стала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти він уже не міг. Але бистрий як блискавка, він одпустив меч, що висів на ремінці, а рукою схопив отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсійно