Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 194
Перейти на сторінку:
в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забилили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші…

— Золоті й срібні разом? — лукаво спитав Мамай.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Роздобудько.

— Тільки-но від вас навчився, — посміхнувся Козак. — Коли гуска біла — грошиків слід чекати срібних. А тут — кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче, що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому гóроді?

— Сливе нічого не знаю, пане Козаче, — хутенько відповів шукач скарбів. — Ніц!

— Так-таки й ніц?

— Трішки.

— Яке ж воно, теє трішки?

— А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.

— Чому ж то?

— Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні золота, то заради чого ж…

— Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай.

— Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько.

— А навіщо зараз тобі срібло та золото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим замість живих очей?

— За дукачі, за перли й діаманти можна купити все на світі, — сказав Оврам.

— Усе, крім чистої совісті! — І Козак звернувся до громади: — В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо, либонь, знайти зброю та порох…

— Оце — скарб найдорожчий! — сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров’ю.

І він, почухавши голу потилицю, сказав:

— Оце скарб! Еге ж…

8

— Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпископ Мелхиседек.

— Там сховано й чимало щирого…

— Золота все-таки? — скинувся Роздобудько.

— Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи.

— А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше вдавав своє розчарування.

— Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп’яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.

— Ну що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!

— А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!

Громада загомоніла, і вже й посмішки трохи світла кинули на похмурі обличчя.

— До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…

— Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті?

— Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.

Та Мамай тим часом говорив:

— Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!

— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.

— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.

— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…

— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.

— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.

— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.

— Не второпаю! — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!

— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до Бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.

Замовкли добрі люди.

Та й лихі принишкли.

І знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.

— Кажи, Мамаю, далі, — попросили з громади.

— Чого ж мовчиш? — спитав хтось у юрбі.

Навіть Ложка з докором гавкнув щось на свого характерного хазяїна.

— Я вже сказав, — озвався нарешті Мамай. — Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший…

— А так! — загула громада.

— Хоробрий — стане ще відважнішим.

— Добре, матері його ковінька! — схвалили люди.

— Щирий стане ревнішим.

— І це гаразд!

— Чий розум був і досі гострим, стане, як дамаський меч.

— І славно ж!

— А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі.

— Нам — аби витягти! — заклопотано сказав Пампушка-Стародупський.

— Е-е, ні! — заперечив Мамай. — Коли навіть і візьмеш до рук добро козацьке, можеш скарбу й не впізнати, якщо душа нечиста: наче й не золото, а черепки, а камінь або вугіль… Отже, мусить кожен трохи і поподумати: чи сумління чисте…

— Треба тільки відговітись перед тим, — знизав плечима Купа. — І всі гріхи — з душі за одну мить.

— Ні! — сказав Мамай. — Сповідатись доведеться на цей раз не перед Богом, а перед людьми. А це — страшніше! Курити народові ладан — марна річ! — і, замислившись, характерник аж наче забув, що люди його ждуть і ждуть.

9

Мамай мовчав і мовчав.

Нарешті не витримав той же Пампушка:

— Де шукати?

Та Козак німував.

— Чи, може, де в печері?

Запорожець уст не розмикав.

— А чи на дні ріки Рубайла? — питали

1 ... 103 104 105 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"