Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Заплачу, не хвилюйся. А що це у вас за правила такі, жорстокі?

— А це ж Царицин.

— Поліція вас пасе?

— Поліція і підійти боїться. Інший у нас господар.

— Місцевий?

— Місцевий.

— Бачу, що боїшся навіть говорити про нього.

— Я боюся говорити, а вам треба боятися чути.

— Та вже боюся. — Налив іще вина. Випили.

— А ти сам хто? — спитала вона.

— Людина божа.

— А покурити в тебе є, людино божа?

— У мене немає. Як своє є, то кури, тільки у віконце, бо не люблю я тютюну.

Цигарку свою взяла, підійшла до вікна, кватирку відчинила і курила. На вулиці вже темно було, але причал освітлювався кількома ліхтарями. І на кораблях та човнах, які Волгою плавали, ліхтарі були. Дівчина курила, дивилася у вікно, потім сховалася.

— Чого ти?

— Он наш десятник ходить, не хочу, щоб мене побачив.

Визирнув, побачив чоловіка, який на «Анетту» зайшов.

— На пароплаві, чи що, служить десятник ваш? — Я далі дурнем прикидався. Зареготала дівчина.

— Скажеш таке. Цей пароплав Харламу належить, тут його контора.

— Харлам — це той, що головний тут?

— Він, — кивнула дівчина.

— То пароплав не плаває, якщо контора він?

— Чого ж, плаває. Я навіть на ньому раз плавала.

— Подорожувала?

— Ні, нам подорожувати не можна. Якщо спіймають у потязі чи на пароплаві, то вб’ють. У нас одна дівка хотіла аеропланом утекти. Все одно спіймали.

— Аеропланом? Де вона аероплан узяла?

— За містом є школа, вчать там на військових авіаторів. Груня з одним авіатором домовилася, той її й відвіз аж у Саратов. Звідти до Москви поїхала, домовилися з авіатором там зустрітися. Але хлопця Харламові люди прихопили, він усе розповів. Знайшли Груню в Москві, привезли сюди і навчили нас не тікати. Добре навчили. Тому ми не подорожуємо. А на «Анетті» нас на той берег возили.

— А що на тому березі?

— Харламів палац і угіддя.

— Так-таки й палац? Може, хатина просто? — засумнівався я.

— Палац! Палац! Таких і в місті немає! Справжній палац!

— І чого вас туди возили?

— А там охоронці сидять — Їх повеселити. За це нам не платили, але і плану в той день не вимагали.

Я ще вина налив, підніс келих.

— І що ви там робили?

— Та погули добре. Харлама не було, і оркестр грав, і феєрверки були, і вина досхочу. Кричали, танцювали, пили. Харлам дозволив, і ми гуляли.

— Прямо в його палаці?

— Ні, що ти! У палац і з охорони не всіх пускають. Для нас шатро велике напнули, як у цирку буває. Там столи поставили, сцену для оркестру.

— А оркестр тут наймали?

— Ні, в Харлама свій є. Грав нам, добряче так грав. Я так витанцьовувала, що аж ногу трохи вивихнула. Але там і лікар був. Віднесли мене в палац, допомогли.

— Оркестр, лікар — там іще багато людей живе? — спитав я, наче вражений розповіддю.

— Ні, там острів, лісом порослий. Колись, кажуть, було кілька хуторів, але як Харлам купив, усе звідти прибрав. Тепер тільки він і охорона. Навіть рибалки туди не плавають, бо кожного, кого на острові спіймають, собакам віддають. У Харлама собаки дебелі та злі, азійські, тобетами звати. Людину тільки так загризають!

— Ох і жахи ти розповідаєш!

— Та чисту правду! На власні очі тих собак бачила! — Вона келих підняла. — Щоб їх більше не бачити!

Випили, вона недопалок у вікно викинула, повернулися за стіл.

— А в цього Харлама родина є?

— Не чула.

— Тоді, мабуть, коханка якась там живе?

— А чого ти питаєш?

— Та цікаво — охоронцям дівок возить, а сам що куштує? — Я посміхнувся, підморгнув, наче вже п’яний був.

— Не знаю. — Вона келих допила, поставила на стіл і в підлогу почала дивитися. Я поліз у кишеню і золотий червінець звідти