Читати книгу - "Чумацький шлях"

Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув… Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лати та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.

– Підпер кілком? – аж кинувся Капніст. – Ти про це казала судді Пухлякову?

– Ні, не казала… А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.

– Що ж далі?

– Я кинулась назад, вибила вікно і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.

– Ну й що?

– Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!

– Ще б пак! І тоді ти…

– У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати… І я стрибнула… Прямо в полум’я… А там мене ще раз хтось облив холодною водою… Так я врятувалася від страшної смерті…

Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:

– А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?

– Та Луша ж!

– А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього…

– Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.

Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові, – аж Капністові довелося перепитати.

– А чому, Катре?

Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.

– Та… Аж соромно мені казати…

– Обидва закохалися в тебе? – допоміг їй Капніст.

– Так, – ще більше зніяковіла Катря і опустила очі. – А як ви здогадалися?

Капніст усміхнувся, розвів руками.

– Бачиш, неважко здогадатися… Ти гарна дівчина, – отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син… До речі, де ж подівся син? Як його?

– Василь.

– Де ж подівся Василь?

– Не знаю. Я його не бачила після пожежі.

– А до того?

– А до того сидів за весільним столом… Блідий, мов смерть… Мені було жалко його.

– Все-таки – де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?

– Люди кажуть, що згорів, як і батько… А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому… Адже йому нелегко… Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні, – і словами не переказати!

Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо – у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.

Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.

Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.

– Скажи мені, Катре, – звернувся він до дівчини, – і