Читати книгу - "Якщо кров тече"

На вибір.

33

Кому: [email protected]

АГЕНЦІЯ ЕЛІЗИ ДІЛДЕН

19 січня 2019 року

Дрю, сонце моє!

Як я рада знову почути про тебе, я вже думала, що ти помер, а я пропустила некролог! (жартую! ). Як захопливо, після стількох років — роман! Бігом присилай, любий, подивимося, що можна зробити. Але мушу попередити, що ринок зараз удвічі дохліший, ніж був, якщо це тільки не книжка про Трампа чи його прибічників.

Цьом-цьом,

Еллі

Надіслано з мого електронного рабського браслета

Кому: [email protected]

АГЕНЦІЯ ЕЛІЗИ ДІЛДЕН

1 лютого 2019 року

Дрю! Я вчора дочитала! Дас іст ФАНТАСТІШ! Сподіваюся, ти не думав нажити з книжки грандіозні статки, але я впевнена, що її надрукують, і відчуваю, що можу домовитися про солідний аванс. Може, більш ніж просто солідний. Я б навіть не виключала варіанта з аукціоном для видавців. А ще, а ще я відчуваю, що ця книжка може (і повинна) зробити тобі репутацію. Гадаю, що коли її надрукують, відгуки на «Гірку річку» будуть дуже солодкі. Дякую за чудову мандрівку на старий Захід!

Цьом-цьом,

Еллі

PS: Ще й кінцівку так обірвав! Той поганий щур-ранчер справді вистрелив у Джима Ейверіла????

Е

Надіслано з мого електронного рабського браслета

34

Для «Гіркої річки» справді влаштували аукціон. Він про­йшов 15 березня, у той самий день, коли на Нову Англію налетіла остання буря сезону («Таня», якщо вірити погод­ному каналу). У ньому взяли участь три представники Великої п’ятірки нью-йоркських видавців, а переможцем вийшов «Патнем». Аванс склав 350 тисяч доларів. Не та сума, що в Дена Брауна чи Джона Ґрішема, але, як сказала Люсі, обійнявши його, вистачить Брену і Стейсі на коледж. Вона відкоркувала пляшку «Дом Периньйон», яку берегла для цієї нагоди (хотілося б вірити). Це сталось о третій годині дня, коли їм ще хотілося святкувати.

Вони випили за книжку, за автора книжки, за дружину автора книжки й надзвичайних та чудових діточок, котрі з’явилися на світ стараннями автора книжки й дружини автора книжки, і вже були доволі підхмелені, коли о четвертій їм зателефонували. То була Келлі Фонтейн, адміністратор кафедри мови й літератури ще з тих часів, про які ніхто не пам’ятав. Вона була в сльозах. Ел і Надін Стемпери загинули.

Того дня йому були призначені тести в Медичному центрі Мейну («кожні три тижні впродовж першого року», — пригадав його слова Дрю).

— Вони могли відкласти огляд, — сказала Келлі, — але ти ж знаєш Ела, та й Надін така сама. Якийсь там сніжок їх не спиняв.

Аварія трапилася на 295-й трасі, менш як за кілометр від лікарні. Вантажівку занесло на льоду, її причеп ударив маленький «пріус» Надін Стемпер у бік і змів з дороги, наче крихту зі столу. Машина перекинулася й упала на дах.

— О Боже, — сказала Люсі. — Обоє загинули. Який жах. А він же почав одужувати!

— Так, — сказав Дрю. Його оглушило. — Так, оду­жував.

Звісно, якщо не зважати на те, що йому доводилося боротися з одним клятим щуряком. Він сам так сказав.

— Тобі треба присісти, — сказала Люсі. — Ти блідий, як матове скло.

Але Дрю треба було не присісти — принаймні не в першу чергу. Він побіг до раковини на кухні й виверг­нув шампанське. Зависнувши над нею, продовжуючи натужуватися, ледве усвідомлюючи, що Люсі гладить його по спині, він подумав: «Еллі каже, що книжку видадуть наступного лютого. Між сьогоднішнім днем і тим днем я робитиму все, що скаже мені редактор, а також з’являтимусь на публіці після її виходу, скільки вони забажають. Я гратиму за правилами. Зроблю це заради Люсі й дітей. Але іншої книжки не буде ніколи».

— Ніколи, — сказав він.

— Що кажеш, любий?

Вона продовжувала гладити його рукою по спині.

— Підшлункова. Я думав, вона його забере, як забирає майже всіх. Ніколи не думав, що вийде отак. — Він прополоскав рота під краном і сплюнув. — Ніколи.

35

Похорон — який Дрю подумки не міг перестати називати ПОХОРОНАМИ — відбувся через чотири дні після аварії. Молодший брат Ела попросив Дрю сказати кілька слів. Дрю відмовився, мовляв, він надто шокований, щоб добре говорити. Безперечно, він і був шокований, але насправді боявся того, що слова можуть знову вдатися до того ж підступу, як під час роботи над «Містечком» і двома закинутими книжками до нього. Боявся — справді боявся, — що якщо він вийде на кафедру перед повною церквою згорьованих родичів, друзів, колег та учнів, з його уст може зірватися: «Щур! Це той всраний щур! І його випустив я!»

Люсі проплакала всю службу. Стейсі проплакала разом з нею — не тому, що добре знала Стемперів, але зі співчуття до матері. Дрю сидів мовчки, обійнявши рукою Брендона. Він дивився не на дві труни, а на хори. Був упевнений, що побачить, як щур пробігає полірованим поруччям своє переможне коло, але ні. Звісно, ні. Там не було ніякого щура. Коли служба закінчилася, він усвідомив, як це було тупо — вважати, що він тут з’явиться. Дрю знав, де щур є, і те місце лежало за багато кілометрів звідти.

36

У серпні (і яким же спекотним видався той серпень) Люсі вирішила на кілька тижнів повезти дітей на узбережжя до Літл-Комптона, що в Род-Айленді, до своїх батьків і сестри, залишивши Дрю в тихому будинку, де він зміг би опрацювати редагований рукопис «Гіркої річки». Він сказав, що розіб’є роботу на дві частини, вибравши якийсь день посередині, щоб поїхати до татової хатини. Сказав, що переночує там, а наступного дня повернеться й продовжить роботу над рукописом. Вони найняли Джека Колсона — Молодого Джекі — вивезти залишки розтрощеного сараю. Джекі й собі найняв свою мамцю прибрати всередині хатинки. Дрю казав, що хотів би все це оглянути, коли вони впораються. І забрати годинник.

— Ти точно не надумав почати там нову книжку? — спитала Люсі всміхаючись — Я не проти. З минулою все склалося дуже непогано.

Дрю похитав головою.

— Нічого такого. Мені здається, що треба її продати, люба. Насправді я їду туди попрощатися.

37

Знаки на колонці біля «Великого 90» лишились ті самі: «ОПЛАТА ГОТІВКОЮ», і «ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ БЕНЗИН», і «ВТІКАЧІ БУДУТЬ ПЕРЕСЛІДУВАТИСЯ ЗА ЗАКОНОМ», і «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ АМЕРИКУ». Худа жінка за прилавком теж виглядала майже так само. Хромована штанга зникла, але кільце в носі лишилось. А ще вона стала білявкою. Імовірно, тому що їх обирають джентльмени.

— Знову ви, — сказала вона. — Тільки, здається, вже на інших колесах. У вас же був «субурбан».

Дрю глянув на «шеві еквінокс» (куплена одною виплатою, на лічильнику й досі менш як десять тисяч), що стояла біля єдиної іржавої колонки.

— «Субурбан» так і не оклигав після моєї минулої поїздки сюди, — сказав він. «Як і я сам».

— Довго там пробудете?

— Цього разу ні.