Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Практику Фросте, чи не показали б ви цьому добродієві нашу дотеперішню творчість?

Альбінос висунув із-під столу пом’яте бляшане відро й безцеремонно вивалив його вміст перед носом у арештанта. На дереві застукали, заковзали й закрутилися зуби. Сотні зубів. Зуби всіх мастей і розмірів, від білих до всіх відтінків жовтого, а від них — до брунатних. Зуби з кривавим корінням і шматочками плоті. Кілька штук звалилося з віддаленого кінця столу й відскочило від засмальцьованих кахлів, а тоді з цоканням полетіло в кутки вузької кімнати.

Фаррад із жахом витріщився на криваве місиво із зубів перед собою. «І такого ніколи не мав змоги побачити навіть сам Принц Зубів». Ґлокта нахилився вперед.

— Насмілюся сказати, що раніше ви й самі вирвали комусь один-два зуби.

Ув’язнений тупо кивнув.

— Тоді ви, напевно, можете уявити, який я втомлений після цієї купи. Саме тому я дуже хотів би розібратися з вами якомога швидше. Ви мені тут не потрібні, та й самі однозначно не хочете тут бути. Ми можемо допомогти один одному.

— Що я мушу зробити? — пробелькотів Фаррад, нервово ворушачи язиком у роті.

— Це не складно. Спершу підпишіть своє зізнання.

— Вибафте, — пробурмотів Фрост, нахилився вперед і змахнув із документа кілька зубів. Від одного з них на папері залишилася довга рожева смуга.

— Тоді назвіть двох інших.

— Інших кого?

— Ну, звісно, двох інших шпигунів із вашого народу, що працюють на гурків.

— Але ж… Я не знаю жодного шпигуна!

— Тоді доведеться задовольнитись іменами якихось інших людей. Вас називали вже кілька разів.

Дантист ковтнув, а тоді мотнув головою й відштовхнув документ. «Сміливець і доброчесна людина. Однак сміливість і доброчесність — недоречні чесноти для цієї кімнати».

— Я підпишу. Але невинуватих не називатиму. Господи мене помилуй, не називатиму.

— Господь вас, може, й помилує. От тільки не він тримає тут щипці. Затисни його.

Фрост однією великою білою рукою схопив Фаррада за потилицю й розімкнув йому вуста; на його блідій шкірі виступили жили. Тоді просунув між Фаррадовими щелепами затискач і спритно покрутив гайку між великим і вказівним пальцями, доки щелепи не розчахнулися.

— Ай! — булькнув дантист. — Ау!

— Знаю. А ми ж тільки починаємо. — Ґлокта відштовхнув кришку своєї скрині й побачив, як назовні вийшли поліроване дерево, заточена сталь, блискуче скло. «Якого…» Серед інструментів виднілася підозріла прогалина. — Ради всього святого! Фросте, ти витягнув звідси щипці?

— Нє, — буркнув альбінос і сердито мотнув головою.

— Хай йому трясця! Невже жоден із цих паскуд не тримає власних інструментів? Сходи` до сусідньої кімнати й довідайся, чи не можна там щось принаймні позичити.

Практик вибрів із кімнати, лишивши важкі двері відчиненими. Ґлокта скривився, потерши собі ногу. Фаррад витріщився на нього. З кутика його розкритого рота текла слина. Коли з коридору за порогом долинув приглушений зойк болю, він скосив вибалушені очі.

— Щиро за це перепрошую, — сказав Ґлокта. — Зазвичай ми набагато організованіші, та останні кілька днів тут було збіса клопітно. Розумієте, треба ж стільки всього зробити.

Фрост зачинив двері і вручив Ґлокті іржаві щипці, подавши їх ручками вперед. На їхніх щелепах виднілася засохла кров і кілька прилиплих кучерявих волосин.

— Це найкраще, що там можуть дати? Вони ж брудні!

Фрост знизав плечима.

— А яка візнифя?

«Мабуть, слушно». Ґлокта протяжно зітхнув, насилу підвів­ся зі стільця й нахилився вперед, щоб зазирнути Фаррадові в рота. «І в нього все таке гарне… Комплект перлово-білих зубів. Гадаю, можна було б і очікувати, що у відзначеного нагородами дантиста будуть зуби, гідні нагород. Щось інше було б кепською рекламою його справи».

— Аплодую вашій охайності. Допитувати людину, що не забуває, як важливо промивати рота, — це рідкісна втіха. Не можу сказати, що хоч раз у житті бачив кращі зуби. — Ґлокта весело постукав по них щипцями. — Якось шкода виривати їх усі лише заради того, щоб ви зізналися за десять хвилин, а не зараз, але маємо те, що маємо.

Він зімкнув щипці на найближчому зубі й поворушив рукою на їхніх ручках.

— Бульк, — булькнув Фаррад. — Ай!

Ґлокта стиснув губи, неначе роздумуючи, а тоді відпустив щипці.

— Пропоную дати доброму майстрові ще одну можливість поговорити. — Фрост відкрутив затискач і витягнув його у Фаррада з рота разом із цівкою слини. — Не бажаєте чогось сказати?

— Я підпишу! — видихнув Фаррад. Однією його щокою котилася видовжена сльоза. — Поможи мені Боже, я підпишу!

— І назвете двох спільників?

— Що забажаєте… будь ласка… що забажаєте.

— Прекрасно, — сказав Ґлокта, дивлячись, як перо шкрябає по письмовому зізнанню. — Хто наступний?

Ґлокта почув, як у нього за спиною заторохтів замок. Повертаючи голову, насупився, готовий накричати на безцеремонного гостя.

— Ваше Преосвященство, — прошепотів він із майже неприкритим розпачем і скривився, насилу підвівшись зі стільця.

— Не треба вставати, часу в мене обмаль.

Ґлокта застиг у найболючішій позі з усіх можливих, зігнутий десь між положенням сидячи та стоячи, і йому довелося незграбно опуститися назад на стілець, тимчасом як Сульт пурхнув до кімнати, а в дверях позаду нього мовчки замаячили троє його здоровезних практиків.

— Попроси своє диво природи нас облишити.

Фрост примружився, оглянув інших практиків, а тоді знову глипнув на Сульта.

— Гаразд, практику Фросте, — поспішно сказав Ґлокта. — Можеш забрати нашого в’язня.

Альбінос відімкнув Фаррадові кайданки й однією білою рукою зірвав дантиста зі стільця, а тоді потягнув його, задиханого, за комір до дверей у віддаленій частині кімнати й різко відсунув засув вільною рукою. Зиркнув рожевими очима через плече. Сульт у відповідь зиркнув на нього. Тоді Фрост вийшов, грюкнувши дверима.

Його Преосвященство опустився на стілець навпроти Ґлокти. «Поза сумнівом, іще теплий від спітнілої дупи сміливого й доброчесного майстра Фаррада». Змахнув тильним боком руки в рукавичці частину зубів зі стільниці. Зуби зацокали, падаючи на підлогу. «І він, мабуть, залишився б так само байдужим, якби то були хлібні крихти».

— В Аґріонті готується смертоносна змова. Чи зробили ми щось для її викриття?

— Я допитав більшість заарештованих кантійців, витягнув достатньо зізнань, не має бути жодних…

Сульт сердито махнув рукою.

— Я не про те, недоумку. Я маю на увазі того гада Маровію та його пішаків, так званого Першого з-поміж магів і нашого так званого короля.

«Навіть зараз, коли гурки вже стукають у ворота?»

— Ваше Преосвященство, я вирішив, що війна пріоритетніша…

— Тобі бракує розуму, щоб щось вирішувати, — зневажливо кинув Сульт. — Які докази проти Баяза ти знайшов?

«Натрапив в Університеті на те, на що не мав натрапити, а тоді мене мало не втопили у власній ванні».

— Наразі… жодних.

— А як щодо походження короля Джезаля Першого?

— Та лінія розслідування теж, судячи з усього… зайшла у глухий кут.

«Або ж у провулок, у кінці якого чигала б моя смерть, якби про це почули мої господарі в банку “Валінт і Балк”. А вони чують усе».

Архілектор скривив губи.

— Тоді чим ти в біса займався останнім часом?

«Останні три дні я виривав безглузді зізнання з вуст невинуватих, щоб ми могли видаватись ефективними. Коли саме я мав знайти час