Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

Допивши пиво, він перевернув мобільний.

Привітай мене. Місіс Яго Росс.

Кілька секунд Страйк дивився на ці слова, тоді опустив телефон у кишеню, підвівся, взяв згорнуту газету під пахву й пішов додому.

Прямуючи з ціпком у бік Денмарк-стріт, Страйк згадав рядки з улюбленої книжки, давно не читаної, похованої на дні коробки з речами на сходах за дверима.

...difficile est longum subito deponere amoren, difficile est, uerum hoc qua lubet efficias...[49]

Бентега, що поїдала Страйка цілий день, зникла. Він був голодний і відчував потребу розслабитися. О третій «Арсенал» грає проти «Фулгему»; якраз є час приготувати собі поїсти, а тоді влягтися дивитися матч.

А потім, подумав він, можна піти до Ніни Ласселз. Цю ніч Страйк не хотів проживати наодинці з собою.

42

MATHEO: ...an odd toy.

GIULIANO: Ay, to mock an ape withal.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[50]

У понеділок Робін приїхала на роботу втомлена, ніби після тривалої битви, але горда собою.

Більшу частину вихідних вони з Метью говорили про її роботу. В певному сенсі (навіть дивно — і це після дев’ятьох років разом) це була найглибша і найсерйозніша розмова, що вони колись мали. Чому Робін не казала, що її таємна цікавість до детективної справи народилася задовго до зустрічі з Кормораном Страйком? Метью здавався шокованим, коли вона врешті зізналася, що ще підлітком мріяла займатися розслідуваннями.

— Я б собі подумав, що то останнє, що ти б...— пробурмотів Метью. Він замовк, але Робін знала, на що він натякає — на причину, з якої вона покинула університет.

— Я просто не знала, як тобі сказати,— пояснила вона.— Подумала, ти будеш сміятися. Тож це не Корморан мене тримає чи якісь його якості як... як людини,— (Робін мало не бовкнула «як чоловіка», але вчасно врятувала себе).— Це я сама. Я хочу робити саме це. Мені подобається. І він каже, що буде мене вчити, Метью, а я ж про це завжди мріяла.

Обговорення точилося цілу неділю; збентежений Метью зсувався потроху, мов великий валун.

— А багато буде роботи на вихідних? — підозріло питав він.

— Не знаю; скільки буде треба. Метте, мені подобається ця робота, як ти не розумієш? Я не хочу більше прикидатися. Я просто хочу займатися саме цим і потребую твоєї підтримки.

Кінець кінцем Метью обійняв її та погодився. Робін намагалася не дякувати долі за те, що його мати щойно померла, і саме через це — мимохіть вона вважала саме так — Метью стало трохи легше переконати, ніж зазвичай.

Робін нетерпеливилася розповісти Страйкові про цю зрілу зміну в своєму особистому житті, та коли вона приїхала, його на роботі не було. Біля її блискучої ялинки на столі лежала записка, нашкрябана його прикметним нерозбірливим почерком:

Нема молока, пішов снідати, тоді до «Гемліса», поки немає натовпу. PS. Знаю, хто вбив Квайна.

Робін ахнула. Схопила телефон, набрала Страйка, але було зайнято.

Крамниця іграшок «Гемліс» відчинялася тільки о дев’ятій, але Робін не витримала б стільки чекати. Раз у раз вона тиснула «передзвонити», водночас розбираючи пошту, але Страйк усе з кимсь теревенив. З притисненим до вуха телефоном вона продивилася електронну пошту; минуло півгодини, година, але у Страйка і досі було зайнято. Робін почала сердитися, вирішивши, що то навмисно і він так її дражнить.

О десятій тридцять комп’ютер видав сигнал, що прийшов новий лист — від невідомого адресата зі скринькою «[email protected]»; у листі був лише додаток під назвою «До Вашого відома».

Робін автоматично клацнула по ньому, все вслухаючись у короткі гудки в слухавці. На моніторі постало велике чорно-біле фото.

Тло — суворе: низьке небо, фасад старовинної кам’яної будівлі. Всі присутні не в фокусі, крім нареченої, яка дивиться просто в камеру. Довга, проста, вузька весільна сукня; фата до п’ят, закріплена вузьким діамантовим обручем. Чорне волосся летить по вітру, мов хмарка чорної тюлі. За руку наречену тримає розмита чоловіча постать у візитному костюмі; чоловік ніби сміється, але в жінки обличчя таке, якого Робін не бачила в жодної нареченої. Вона здається розбитою, згорьованою, нажаханою. Її очі дивляться на Робін так, ніби жінка не має іншого друга, ніби лише Робін здатна її зрозуміти.

Робін опустила мобільний, не здатна відвести очей від фото. Вона вже бачила це неймовірно вродливе обличчя. Одного разу вони навіть розмовляли — по телефону: Робін пам’ятала низький, принадно хриплуватий голос. Це була Шарлотта, колишня Страйкова наречена, жінка, яка колись на очах Робін вибігла з цієї самої будівлі.

Яка ж вона гарна! Робін дивно присоромили і краса іншої жінки, і глибокий сум на її обличчі. Шістнадцять років, то разом, то порізно, зі Страйком — з його незугарним волоссям, з обличчям мов у боксера, без ноги... хоча ці речі не мають значення, сказала собі Робін, зачаровано дивлячись на цю незрівнянно прекрасну і таку сумну наречену...

Двері відчинилися. Поруч раптом з’явився Страйк, який мав у руках два пакети іграшок, і Робін, яка не почула, як він піднімався сходами, сахнулася, ніби Заскочена за крадіжкою дрібних грошей.

— Доброго ранку,— мовив Страйк.

Робін похапцем потягнулася до мишки, поспішаючи закрити фото, поки він його не побачив, але її поспішна спроба все сховати якраз і притягнула його погляд до екрана. Робін присоромлено завмерла.

— Прийшло кілька хвилин тому, я не знала, що там, відкрила. Я... пробач.

Страйк кілька секунд дивився на фото, а тоді відвернувся і поставив пакети з іграшками на підлогу біля її столу.

— Просто зітри,— сказав він. Тон був не сумний, не сердитий, просто твердий.

Робін завагалася, тоді закрила файл, стерла листа й очистила кошик.

— Дяка,— мовив Страйк, випрямляючись, і з його тону Робін зрозуміла, що про весільну світлину Шарлотти розмови не буде.— У мене від тебе щось тридцять пропущених.

— А що ти собі думав? — обурено поцікавилася Робін.— Тут записка, а в ній...

— Мусив прийняти дзвінок від тітки,— пояснив Страйк.— Година і десять хвилин доповідей про стан здоров’я всіх жителів Сент-Моса — і це я їй просто сказав, що на Різдво приїду додому.

Він засміявся, побачивши