Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Добре! – я несподівано застигла та розвела руки.

І така радість відбилась на його обличчі, що словами не опишеш. Лоренсо трохи постояв, не вірячи своєму щастю – а потім як встромив свою шпагу… прямо в дерево встромив. Бо я увернулась – і так причому цікаво, що випадково зацідила ногою йому в підборіддя. Лискуча шпага залишилась в дереві, а Лоренсо полетів, як пташечка. Тільки крильця по дорозі обламав і бахнувся головою об пень.

– Зараза! Ти що, вирубився?! – обурилась я, коли побачила, що він не ворушиться. – А пхинькати про пощаду хто буде?!

– Оце так облом, – Піт поплескав мене по плечу. – Ну, нічого: іншим разом позловтішаєшся. Але ми думали, що ти його швидше.

– Чесно, прекрасна валькіріє, – підтакнув Гастон. – Можна було покласти його, коли він перечепився об того чувака з жовтими чобітками.

А чувак з жовтими чобітками тільки сильніше увіткнувся носом в землю, щоб про нього більше не згадували…

Далі хлопці із всемогутнім виглядом позв’язували полонених, а я з цікавістю заглянула в карету. О, колись давним-давно і я в таких роз’їжджала. Червоняста оббивка, хитромудрі завіски, розкішні подушки, а ще золото, золото, золото… Лишенько, невже вони справді все селище перевернули, щоб стільки нагребти?

«Так, а це що таке?» – здивувалася я.

Між золочених подушок виднівся фоліант.

«Ха! Невже Лоренсо тільки зараз взявся вивчати історію?» – глузливо зважувала на руках, розгорнувши знайомі сторінки.

Ех, колись і я по ньому вчилась… Давні віки, середньовіччя, черктарська навала, розкол, об’єднання, переворот, переворот, переворот… і ще не знати, скільки переворотів, поки до влади не прийшов Конрад ІІІ та не встановив «порядок і мир». Ну-ну, бачила я, який тут порядок і мир… Так, а в кінці ціле зборище портретів. Уся королівська династія: від Річарда І, засновника нашого Кеталю, аж до Андре ІІ, найпрекраснішого зі всіх принців, сина теперішнього тирана.

«Та-а-ак… – гортала сторінки. – Ну, непогані такі пики, я вам скажу. Королівські, як-не-як! І носи королівські, і щоки королівські, і прищі королівські… Ні, прищів нема, бо портретистам би голови постинали, якби вони їх домалювали. Але пики у всіх якісь схожі… О, а цей Роберт IV взагалі такий нічого! Та-а-ак, а що це я ні разу знаменитого принца Андре не бачила? Жахливий проступок! І просто зараз я його…»

– Ніколи не думав, що наша принцеса-розбійниця здатна так довго концентрувати увагу, – Піт заглянув з іншого боку карети. – Зі шпагою, наприклад, ніколи не виходить.

– Пф! – обурилась я. – Оце знайшов, з чим порівняти! Та тут же така краса, що ти навіть не уявляєш! Ось, бачиш? – тикнула йому під ніс королівську династію. А сама на нього витріщилась. І тут… таке цікаве відчуття! – Ні, віддай, – різко видерла фоліант.

– Панно, от ви можете визначитись нарешті: бери чи віддай?

– Замовкни і завмри. Ану-ну… Спочатку в фас, а потім в профіль, будь ласка, – критично обдивлялася хлопця.

Піт тільки вигнув брови. А я все більше переконувалась у власному відкритті: його пичка дивовижно нагадувала портрети з фоліанта.

– Слухай, от трішки втручання професійного «ката» де-Пасьє – і можна тобі працювати королівським двійником! От така в тебе пика королівська, чесне слово!

– Шановна, Ви намагаєтесь мене образити? – нахмурився хлопець. – Не треба мене порівнювати із моїм найзаклятішим ворогом.

– Але ж схожий, сам порівняй! – знову тикнула йому фоліант.

– Спалимо, – постановив він і загріб все добро. – Хлопці, нанесіть сюди дров на багаття!

Ех, а я так і не встигла подивитися на пичку знаменитого принца Андре…

Частину золота взяли собі, але більшість – залишили. Як підтвердили самі хлопці, останнім часом їх все більше тягне на благодійність… Тобто, робінгудством не займаються, та якщо вже натрапляють на карету з податками, то більшість золота залишають пограбованим селянам.

– Так само, перед розвилкою? – спитала Беатріче.

– Ага, – кивнув Піт. – Тільки попередь своїх, щоб обережні були. Бо нам там ліньки було… То ми не всім мішки на голови накинули.

– Добре-добре, не перший раз же! – відмахнулась Беатріче й полетіла до селища.

Хлопці вже розбрелися у справах, а я знову – ні туди ні сюди. І Піт стоїть навпроти мене. І дивиться так, очі примружив, ніби кпини нові вигадує…

– Соня, – неочікувано мовив він.

– Соня? – Грицько проходив повз. – Ізабель Соня? Та ні, не теє…

– Сонюшка, сонюшечка, соненятко… – продовжував перебирати Піт. – Ізабель Сонюшка.

– Сонюга, – сказав Марко.

– Восьминіжка, – цмокнув Стецько.

– Сплюх, сплюшка, сплюшечка… – приєднався Керрі.

– І все одно восьминіжка.

– Ізабель Сонюшка, – повторив Піт.

– Е-е-е?.. – тільки й витріщилась я. – Це що за наїзди такі? За які такі заслуги, спитати б?