Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Американська пастораль 📚 - Українською

Читати книгу - "Американська пастораль"

195
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Американська пастораль" автора Філіп Рот. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 141
Перейти на сторінку:
б його. Якби він про шкіру знав стільки, скільки знає про Бога, то наша родина вже давно жила б у богадільні.

— Так, але Баккі Робінсон не про Бога провадить розмову, Сеймуре. Він просто хоче з тобою дружити, — сказала Дон, — от і все.

— Мабуть, що так. Але мене ці речі ніколи не цікавили, Доні, ніколи. Я не розумів їх. Чи взагалі їх можна зрозуміти? Про що вони там кажуть, для мене як китайська грамота. Я заходжу в синагоги, і все в них мені чуже. І завжди було чужим. Дитиною мене відправляли в єврейську школу, але на цих уроках я тільки й чекав, коли нарешті все закінчиться і можна буде піти на баскетбол. Я сидів у класі та думав: «Якщо я в цю ж хвилину звідси не піду, то захворію». Від таких місць віяло чимось затхлим. Я підходив до синагоги і відчував, що не хочу туди. От на фабрику я хотів од самого дитинства. А на баскетбольний майданчик мене тягнуло, ще коли я ходив у садочок. І що я хочу тут жити, я зрозумів одразу, коли побачив цей дім. Чому ж мені не жити там, де хочеться? Чому не бути з тими людьми, з якими хочеться бути? Хіба не так слід жити в цій країні? Я хочу бути там, де хочу бути, і не хочу бути там, де бути не хочу. Це і є бути американцем, чи не так? У мене є ти, у мене є дитина, вдень я на фабриці, решту часу я тут, і в цій конкретній точці земної кулі я й хочу залишатися, тепер і взагалі. Дон, нам належить шматочок Америки. Я абсолютно щасливий. Я всього домігся, досяг усього, про що мріяв!

Якийсь час Швед не з’являвся на футболі — він не хотів займатись тільки тим, що постійно відводити Баккі Робінсона від теми синагоги. У товаристві Робінсона він почувався не своїм батьком — він почувався Оркаттом…

Ні, мабуть, навіть не ним. Ким же він почувався насправді? Не в ті годину-другу раз на тиждень, коли йому доводилось ловити паси від Баккі, а весь інший час? І, зрозуміло, нікому не скажеш про це: чоловіку двадцять шість років, молодому татусеві — засміють. Він і сам глузував із себе. Воно, може, й цікаво приміряти на себе образ, який запав у душу ще змалку і не тьмяніє з роками, але в Олд-Римроку він почувався Джонні Епплсідом. Кому цікавий Білл Оркатт? Вудро Вільсон був знайомий з дідом Оркатта? Томас Джефферсон знав дядька його діда? То й на здоров’ячко! Джонні Епплсід — оце хлопець! Не єврей, не ірландський католик і не протестант. Ні, Джонні — просто американець і щасливий чоловік. Великий. Здоровий. Задоволений життям. Може, не дуже тямущий, але голова йому й не потрібна. Йому потрібні міцні ноги для ходіння та нічого більше. Радість руху. Сягнистим кроком, з мішком яблучних зерен на плечі, цей молодик, безмірно закоханий в землю, ходив пішки країною і де б не з’являвся, всюди розкидав своє насіння. Дивовижна історія. Все обійшов, усюди побував. Швед любив цю історію все життя. Хто написав її? Ніхто, нема в неї автора. Просто її проходили в початковій школі. Всюдисущий Джонні Епплсід усюди садив яблуні. Мені так подобався його мішок з насінням (чи то він сипав його в капелюх і так носив?). Несуттєво. «А хто казав йому садити яблуні?» — питала Меррі в тому віці, коли дітям уже розказують казки на сон, але ще геть мала, яка, варто йому було розпочати якусь іншу історію, скажімо там, про персиковий поїзд, починала кричати:

— Джонні! Хочу про Джонні!

— Хто казав йому? Ніхто, сонечко. Джонні Епплсіду не треба казати, щоб він садив яблуні. Він просто бере і саджає.

— А хто його дружина?

— Звісно, Дон. Дон Епплсід.

— А він має дочку?

— Аякже! І знаєш, як її звуть?

— Як?

— Меррі Епплсід!

— А вона теж саджає зернята в капелюсі?

— Ну так. Тільки вона не саджає їх у капелюсі, сонечко, а тримає їх у капелюсі, а потім розкидає. Старається розкидати якнайдалі. І знаєш, що стається в тих місцях, де падають зернята?

— Що?

— Там починають рости яблуні. А коли щосуботи він ходив у центр Олд-Римрока — не міг сидіти вдома: вранці першочергово взував черевики і йшов по горбкуватій дорозі п’ять миль туди і п’ять миль назад, пішки долав увесь той шлях, аби лише купити свіжу газету, — ніяк не міг відмовити собі в цьому, — він думав: «Ну, я викапаний Джонні Епплсід!

Безмежне задоволення. Якою безтурботною, нестримною радістю озиваються в душі ці бадьорі, пружинисті кроки! Можна навіть не грати більше у футбол, досить просто отак-от виходити з дому і йти собі, йти не спиняючись. Чомусь здалося, що спорт якось підвів до того, що йому з якогось часу дозволялося робити це — вийти з дому й піти пішки по газету, йти цілу годину, щоб купити свіжий номер «Ньюарк ньюс» у місцевому універсальному магазинчику, де присусідилася самотня бензозаправна колонка «Саноко» і де товари виставлені для огляду на східцях у коробках і джутових мішках. У п’ятдесятих роках це був єдиний магазин у місті, й там нічого не змінювалося відтоді, як після Першої світової війни він перейшов від Гемліна-батька до Гемліна-сина — Расса: вони продавали тази й пральні дошки; щит на підступах до магазину повідомляв, що є газована вода «Фрості», а про дріжджі «Фляйшман» і піттсбургські фарби звістили оголошення, прибиті до дощатої обшивки стін; навіть було оголошення про сиракузькі плуги, і висіло воно на фасаді з тих часів, коли магазин торгував ще й фермерським реманентом. Расс Гемлін пам’ятав колісну майстерню, притулену між будівлями на тій стороні вулиці. Малим він, бувало, дивився, як фургонні колеса котилися похилим настилом у річку для охолодження. Пам’ятав ще, що поруч знаходилася винокурня (яких в окрузі було чимало), де робили знамениту тутешню марку яблучної горілки; вона закрилася аж після прийняття Акту Волстеда, що обмежував виробництво спиртного.

У самісінькій глибині магазину було обладнане відділення Пошти США: одне віконце і штук тридцять скриньок з кодовими замками — отаке відділення. Цей майданчик — універсальний магазинчик Гемліна з поштою та дошка оголошень, флагшток і бензоколонка — слугував давній фермерській общині місцем зустрічей ще від президентства Воррена Ґамаліеля Гардінґа, коли Расс став тут власником. Навскіс від

1 ... 104 105 106 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американська пастораль"