Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » На лезі клинка 📚 - Українською

Читати книгу - "На лезі клинка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На лезі клинка" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 159
Перейти на сторінку:
так сказати. Куди він подівся?

— Ха. Загинув. Ваш товариш Баяз його вбив.

Ґлокта здійняв брову.

— Невже?

— Так оповідають. Хіба ви не читали «Падіння майстра Творця»?

— Цю дурню? Я вважав, то все вигадки.

— Так і є. Дивовижна маячня, але заснована на писаннях того часу.

— Писаннях? Такі речі доживають до нашого часу?

Старий звузив очі.

— Деякі доживають.

— Деякі? У вас вони тут є?

— Одне з них є.

Ґлокта впився в старого очима.

— Несіть.

Старий папір захрускотів, коли Адепт-історик обережно розгорнув сувій і розстелив його на столі. Пергамент був жовтим і пом’ятим, зі загрубілими від часу краями, а його поверхню вкривало щільне, нерозбірливе письмо: чудні знаки, які здавались зовсім незрозумілими в очах Ґлокти.

— По-якому тут написано?

— Це стара мова. Її зараз мало хто знає.

Старий вказав на перший рядок.

— Тут написано: «Опис падіння Канедіаса, третій із трьох».

— Третій із трьох?

— Мабуть, мається на увазі, що це третій з-поміж трьох рукописів.

— А де інші два?

— Втрачені.

— Гм.

Ґлокта вдивився у нескінченну пітьму стелажів.

«Я взагалі дивуюсь, що тут можна щось знайти».

— А про що йдеться у цьому?

Старезний бібліотекар зігнувся над дивним письмом, яке слабо освітлювала одна мерехтлива свічка, і почав водити тремтячим пальцем по пергаменту, мовчки ворушачи губами.

— Їхня лють була безмірною.

— Що?

— Так починається оповідь. Їхня лють була безмірною. — Він продовжив неспішно читати. — Маги гнались за Канедіасом, змусивши втікати вірних йому. Вони увірвались у його фортецю, руйнуючи його будівлі і вбиваючи його слуг. Сам же Творець, сильно поранений у битві зі своїм братом Джувенсом, сховався у Будинку. — Старий розгорнув сувій трохи далі. — Дванадцять днів і дванадцять ночей зганяли маги свою лють на дверях, але так і не змогли залишити на них навіть подряпини. Тоді Баяз знайшов лазівку… — Адепт роздратовано змахнув рукою над пергаментом. Від сирості або чогось іще знаки в наступному фрагменті розпливлись. — Я не можу цього розібрати… здається, тут щось про дочку Творця.

— Ви впевнені?

— Ні! — випалив старий. — Тут цілого шматка не вистачає!

— Тоді пропускайте! Що там далі є зрозумілого?

— Зараз подивимось… Баяз пішов за Творцем на дах і скинув його вниз. — Старий голосно прокашлявся. — Творець упав, охоплений вогнем, і розбився об міст. Маги все перевернули, але так і не знайшли Сімені.

— Сімені? — запитав спантеличений Ґлокта.

— Це все, що тут написано.

— Що це в біса означає?

Старий відкинувся на спинку крісла, очевидно, насолоджуючись цією рідкісною можливістю, коли він міг поговорити про те, що було його фахом.

— Кінець епохи міфу, початок епохи розуму. Баяз, маги — вони символізують порядок. Творець — це богоподібна постать: він уособлює забобони, неуцтво чи щось таке. Але десь у ньому повинна бути правда. Зрештою, хтось побудував ту здоровецьку вежу, — і він зайшовся хрипким, старечим сміхом.

Ґлокта не мав бажання зауважувати, що Адепт вже відпускав цей самий жарт усього кілька хвилин тому.

«При цьому він і тоді не був смішним. Повторення — прокляття старих».

— А як щодо Сімені?

— Магія, таємниці, сила? Це все метафора.

«Метафорами архілектора не вразиш, тим паче поганенькими».

— Більше там нічого немає?

— Ще трохи є, зараз подивимось. — Адепт-історик повернувся до письма. — Він розбився об міст, вони шукали Сім’я…

— Так, так.

— Терпіння, інквізиторе. — Його кволий палець провів по символах. — Вони опечатали Будинок Творця, а тоді поховали загиблих, разом з Канедіасом і його дочкою. Це все.

Він придивився до сторінки, затримавши палець над кількома останніми літерами.

— І Баяз забрав ключ. Кінець.

Ґлокта звів брови.

— Що? Що там було в кінці?

— Вони опечатали двері, поховали загиблих, і Баяз забрав ключ.

— Ключ? Ключ до Будинку Творця?

Знавець історії знову прищурено вглядівся у текст.

— Так написано.

«Ключа немає. Та вежа стояла опечатана століттями, всі про це знають. Наш самозванець не матиме ключа, я в цьому певен».

Ґлокта поволі розплився в посмішці.

«Це дрібна, дуже дрібна зачіпка, але за правильних обставин, за правильної подачі цього може виявитися достатньо. Архілектор буде задоволений».

— Я це візьму з собою.

Ґлокта підсунув стародавній сувій і почав його згортати.

— Що? — Очі Адепта округлились від жаху. — Це неможливо! — Він, похитуючись, підвівся з крісла, ще важче, аніж це зробив би Ґлокта. Крук також зіскочив з місця, заляскав крилами під стелею і грізно закаркав, але Ґлокта не зважав на обох.

— Ви не можете його забрати! Він безцінний! — прохрипів старий, безнадійно намагаючись вхопити сувій.

Ґлокта розкинув руки в сторони.

— Спиніть мене! Ну ж бо! Я з радістю на це подивлюсь! Можете собі уявити? Як ми, двоє калік, борсаємось поміж стелажів, тягаючи цей старий шмат паперу взад-вперед, а пташка зверху сере нам на голову? — Він загиготів сам до себе. — Це виглядатиме не дуже гідно, чи не так?

Адепт-історик, змучений своїми жалюгідними спробами і важко дихаючи, повалився назад на крісло.

— Усім тепер начхати на минуле, — прошепотів він. — Люди не розуміють, що без минулого не може бути майбутнього.

«Яка глибока думка!»

Ґлокта сховав згорнутий сувій у кишеню плаща і розвернувся, щоб іти.

— Хто наглядатиме за минулим, коли мене не стане?

— Яка різниця? — кинув Ґлокта, кульгаючи до сходів. — Головне, щоб це був не я.

Видатні таланти брата Лонґфута

Щоранку впродовж тижня Лоґена будив галас натовпу. Його виривали зі сну вдосвіта — гармидер був такий, наче десь поблизу відбувалася битва. Першого разу він так і подумав, але тепер вже знав, що це був просто їхній ідіотський спорт. Закрите вікно трохи приглушувало шум, але натомість ставало нестерпно спекотно. Доводилося вибирати: спати похапцем, чи не спати взагалі. Тож він залишав вікно відкритим.

Лаючись, Лоґен протер очі, і витяг себе з ліжка. Ще один спекотний, стомливий день у місті Білих Веж. В дорозі, в дикій глушині, він не встигав розплющити очі, як одразу ж нашорошував вуха, але тут все було інакше. Нудьга і спека робили його повільним і лінивим. Лоґен побрів через вітальню, широко позіхаючи і потираючи рукою підборіддя. І нараз спинився.

У вітальні на нього чекав незнайомець. Він стояв біля вікна, освітлений променями сонця, склавши руки за спиною. Це був маленький, худорлявий чоловік з гулястою головою, з коротко підстриженим волоссям і в дивному, добряче потріпаному одязі — вилинялому мішкуватому шматку тканини, кілька разів обгорнутому навколо його тіла.

Перш ніж Лоґен відкрив рот, чоловік обернувся і спритно підскочив до нього.

— А ви хто? — поцікавився він.

Його усміхнене обличчя було сильно засмаглим та обвітреним і нагадувало зморщену шкіру на заношеній парі чобіт.

1 ... 104 105 106 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На лезі клинка"