Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я посміхнулася кисло, поглянула на свічки, які мама запалила на торті (любить такі традиції хоч я вже й не дитина, але не для неї). Із грудей вирвався нервовий смішок: “Відзначаю день народження, що забула...”

Задмухуючи свічки, лиш одне бажання промайнуло в голові: “Нехай перестане так боліти.” У відповідь в душі заворушився лиш клубок смутку. Я ковтнула трохи шампанського, і голова трохи закрутилася від бульбашок.

— Допоможеш із посудом? — мама прибрала зі столу, обережно збираючи брудні тарілки докупи.

— Так, звісно... могла б і не питати.

Тато пішов переглянути новини, а ми з мамою залишилися на кухні, миючи тарілки й прибори.

— Ох, люба, не кажи, що цей твій... як там... хронічний дерматит повернувся? Я ж думала, крем тоді допоміг..

— Ти про що? — здивувалася я.

Мама показала очима: я подивилася на свої руки... і в ту ж мить тарілка випала з рук, розлетівшись на друзки об плитку. Болісний поштовх у долоні, і легке, знайоме почервоніння.

Серце миттю зірвалося з ритму: “Це ж пробуджений елемент?! Я впізнала це відчуття...” Саме так усе починалося — легке свербіння, а потім...

За спиною чула мамині й татові схвильовані вигуки, та в голові лунало лиш одне: Невже воно знову почалося? Я стояла нерухомо, дивлячись на почервоніння, пам’ятаючи, що їх більше немає. Чи, можливо..?

Серце затремтіло шалено... невже вони не зникли?

— Рубере, це ти?

Я влетіла до своєї кімнати, миттю закрившись на замок, аби ніхто не побачив мене в такому стані. Серце все калатало від хвилювання, чи, може, якоїсь світлої надії, що вривається крізь, здавалося, замуровані двері в свідомості. Схопила скриньку з комода, де лежали ті холодні кристали, та стиснула її до побіління в пальцях.

Саме сьогодні, коли я наважилася все... все відпустити, ви вирішили нагадати про себе? Чи це просто мій черговий припадок?

Я жадібно ковтала повітря, не розуміючи, що відбувається. Але ж мама теж бачила як моя рука почервоніла і мені не ввижалося.

Не цього разу...

Тремтячими руками підняла кришку скриньки — і ледь не впустила її на підлогу: всі чотири коштовності світилися. Спокійний, проте яскравий відблиск обійняв їх, випромінюючи знайоме тепло. Таке рідне, та втрачене...

Ноги підкосилися, і я сіла на ліжко, ніяк не зводячи очей із блиску, що ніколи більше не сподівалась побачити.

— Невже... ви ще... тут?.. — прошепотіла попри те, що двері замкнені, ніби боячись, що хтось почує.

А рука свербіла ще дужче.

Саме так колись пробуджувався перший елемент. Тепер же сльози полилися самі по собі: я не могла зупинити того потоку відчаю, переплетеного з іскрою надії.

— Ви... живі? — шепнула крізь ридання, притискаючи скриньку до грудей.

Бо Величні сказали: Ціна спільного злиття — повільна смерть Вартових. Але що, коли...

Сльози текли, але вперше за довгий час у них з’явився проблиск полегшення. Це реально! Знов відчуваю їхнє тепло!

Піднесла долоню над кристалами, та звук пульсації став ще більш відчутним. Також ясно бачила світло, що переливається в кожному камені.

Я розридалася дужче — нестримно, від переповнюючих мене почуттів:

— Пробачте... я не знала, що так буде... Я... так рада... будь ласка, поверніться, якщо можете... благаю.

Слова зірвалися плутано, жодної відповіді не почула, але відчуття не було порожнім: якісь хвилі, гарячі й хвилюючі, пропливали крізь мене.

Кілька хвилин я просиділа там, схлипуючи беззвучно, поки гарячі сльози стікали по щоках і капали на теплі камені. Зненацька почула шурхіт у коридорі: мабуть, мама підіймалася за мною.

— Зараз, мам, все добре! — крикнула я крізь ридання.

— Ну ж бо... хлопці, якщо ви справді тут... Будь ласка, покажіться, хоч який маленький знак, — прошепотіла крізь затерплі губи.

І тоді...

З легким печінням, на руці почали розквітати рубіни, створюючи сяюче червоне світло серед темряви холодної кімнати.

Я заплакала ще дужче.

Вони тут.