Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Відьмак. Вежа Ластівки 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

375
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відьмак. Вежа Ластівки" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 132
Перейти на сторінку:
А ти, Кенно? Не передумала?

— Ні. Залишуся.

* * *

— Вони залишили мене під стовпом, на ланцюгу, зі зв’язаними руками. Пильнувало мене двоє. А двоє, що стояли далі, без перерви дивилися, розглядали. Висока симпатична жінка. Й чоловік із такою якоюсь жіночою поставою і рухами. Дивний такий.

Кіт, що сидів посередині кімнати, широко позіхнув, знуджений, бо замучена миша вже перестала бути для нього забавкою. Висогота мовчав.

— Бонгарт, Ріенс і той Скеллен-Пугач усе ще радилися у світлиці. Я не знала, над чим само. Сподіватися могла найгіршого, але було мені все одно. Ще одна арена? Чи просто вб’ють мене? Та й нехай, думала я, нехай воно нарешті скінчиться.

Висогота мовчав.

* * *

Бонгарт зітхнув.

— Не дивися вовком, Скеллене, — повторив. — Я просто хотів заробити. Мені, знаєш, у відставку час, на веранді сидіти, на голубів дивитися. Ти мені за Щурицю сто флоренів давав, хотів її обов’язково мертвою. Я й замислився. Скільки ж та панна може бути по-справжньому варта, подумав я. І придумав, що як я її вб’ю чи віддам, то варта вона буде точно менше, ніж якби я її зберіг. Старе правило торгівлі й економіки. Товар, такий, як вона, завжди зростає у ціні. Можна поторгуватися…

Пугач наморщив ніс, наче десь поблизу щось засмерділо.

— Щирий ти, Бонгарте, аж до болю. Але перейдемо до справ. До пояснень. Ти тікаєш із дівчиною через весь Еббінґ, а тепер з’являєшся і торочиш про правила економіки. Поясни, що трапилося.

— А що тут пояснювати? — усміхнувся підлабузницьки Ріенс. — Пан Бонгарт просто зрозумів нарешті, ким насправді та дівка є. І скільки вона насправді варта.

Скеллен на нього навіть не глянув. Дивився на Бонгарта, у його риб’ячі, позбавлені виразу очі.

— І ту дорогоцінну дівчину, — процідив він, — ту вартісну здобич, що має тобі забезпечити відставку, ти випхнув у Клермонті на арену й наказав битися на смерть. Ризикуючи її життям, хоча живою вона начебто аж стільки варта. То що, Бонгарте? Бо щось тут у мене не грає.

— Якби вона загинула на тій арені, — Бонгарт не спустив очей, — то значило б, що вона нічого не варта.

— Розумію. — Пугач трохи нахмурився. — Але замість того, щоб відвезти дівку на чергову арену, ти привіз її до мене. Чому, якщо можна запитати?

— Повторюю, — скривився Ріенс. — Він зміркував, хто вона є.

— Швидкий ви розумом, пане Ріенсе. — Бонгарт потягнувся так, що аж суглоби хруснули. — Відгадали. Так, це правда, але вишколена у Каер Морені відьмачка пов’язувалася зі ще однією загадкою. У Гесо, під час нападу на шляхтичку, дівка розпустила язичка. Що ніби така вона важна й титулована, що баронова дочка для неї дуля і дурня, кланятися низенько повинна. Виходить, ота Фалька, так я собі думаю, графиня щонайменше. Цікаво. Відьмачка: то по-перше. Багато тут відьмачок бачили? У банді Щурів: то по-друге. Імператорський коронер власною особою ганяється за нею від Корату до Еббінґу, наказує вбити: то по-третє. А до всього того… начебто шляхтичка високого роду. Ха, подумав я собі, треба буде дівку врешті запитати, ким же вона насправді є.

Замовчав на мить.

— Спочатку, — витер він носа манжетом, — говорити вона не хотіла. Хоча я просив. Рукою, ногою, батогом просив. Калічити не хотів… Але треба такому статися, попався нам на шляху цирульник. Із приладдям для рвання зубів. Прив’язав я її до крісла…

Скеллен ковтнув сухим горлом. Ріенс усміхнувся. Бонгарт глянув собі на манжет.

— Все мені сказала, ще до того… Як тільки інструменти побачила. Ті кліщі зубні й «пелікани». Відразу стала балакучіша. Виявилося, що то…

— Княжна Цінтри, — сказав Ріенс, дивлячись на Пугача. — Спадкоємиця трону. Кандидатка на дружину імператора Емгира.

— Чого пан Скеллен сказати мені не схотів, — скривив губи мисливець за нагородами. — А наказав просто уконтропупити, кілька разів про те говорив. Забити на місці й без жалю! Як же це, пане Скеллене? Забити королеву? Майбутню наречену свого імператора? Із якою, якщо слухам вірити, імператор от-от на рушника стане, а тоді буде велика амністія?

Проголошуючи ту промову, Бонгарт свердлив Скеллена поглядом. Але імператорський коронер очей не відводив.

— От, — продовжив мисливець за нагородами, — виходить: проблема. Тоді ж я, хоча із жалем, але від своїх планів відносно цієї відьмачки-княжни відмовився. Тоді я і привіз усю ту проблему сюди, до пана Скеллена. Аби погомоніти, прикинути… Бо та проблема — вона трішечки наче завелика як на одного Бонгарта…

— Дуже вірний висновок, — скреготливо промовило щось із-за пазухи Ріенса. — Дуже вірний висновок, пане Бонгарте. Те, що ви впіймали, панове, трохи забагато для вас обох. На ваше щастя, ви маєте ще й мене.

— Що воно? — Скеллен скочив з крісла. — Що воно, дідько, таке?

— Мій майстер, чародій Вільгефорц, — Ріенс вийняв з-за пазухи маленьку срібну коробочку. — Вірніше, голос мого майстра. Який доноситься з оцього ось магічного пристрою, яке зветься ксеноглосом.

— Вітаю всіх панів, — сказала коробочка. — Шкода, що я можу тільки чути вас, але телепроекцію чи телепортацію мені заважають важливі справи.

— Цього, суча лапа, ще нам бракувало, — гарикнув Пугач. — Але можна було здогадатися. Ріенс занадто дурний, аби діяти самому й на власну руку. Міг я і здогадатися, що ти весь час таїшся десь у тінях, Вільгефорц. Як старий пузатий павук, сидиш у темряві, очікуючи, як затремтить павутина.

— Що за образне порівняння.

Скеллен пирхнув.

— І не замилюй нам очі, Вільгефорце. Прислуговуєшся Ріенсом і його скринечкою не через навалу занять, а через страх перед армією чародіїв, твоїх давніх друзів по Капітулу, які сканують цілий світ у пошуках слідів магії із твоїм алгоритмом. Якби ти спробував телепортацію, вони б відслідкували тебе за три миті.

— Що за пречудове знання.

— Ми не були представлені. — Бонгарт досить театрально схилився перед срібною коробочкою. — Але ж то по вашому дорученню і за вашим уповноваженням, пане чорнокнижнику, мосць Ріенс обіцяє дівчині муки? Я не помилився? Клянуся, із кожною миттю та дівчина стає важливішою. Усім вона, як виявляється, потрібна.

— Ми не були представлені, — сказав зі скринечки Вільгефорц. — Але я вас знаю, Лео Бонгарте, і ви б здивувалися, наскільки добре. А дівчина і справді є важливою. Усе ж це Левеня

1 ... 104 105 106 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Вежа Ластівки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Вежа Ластівки"