Читати книгу - "Талiсман"

— Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.

— Забудь про це, — сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.

— Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, — сказав коп. — У ваші душі проллється трохи сонячного світла.

— Сонячне світло проллється в мою душу? — спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.

— А ще на руках з’явиться кілька мозолів, — додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.

Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.

— Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, — сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. — Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, — продовжив коп. — Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. — Поліціянт відчинив двері.

Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.

— Ще двоє втікачів, — сказав коп. — Перекажи йому, що ми вже тут.

Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.

— Можете заходити, — сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.

Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя — рельєфна карта зморшок, а чорне волосся — явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.

— Отже, що тут у нас, Френкі? — на диво глибокий, майже театральний голос.

— Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.

Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.

— Синку, у тебе є якісь документи на підтвердження особи?

— Ні, сер, — відповів Джек.

— Ти сказав офіцеру Вільямсу всю правду? Бо він іншої думки, інакше вас би тут не було.

— Так, сер.

— Тоді розкажи мені свою Історію, — він вийшов з-за столу, збуривши тонкі шари диму над головою і чи то присів, чи то притулився до найближчого від Джека кута столу. Примружившись, він закурив цигарку. Джек бачив, що в глибоко посаджених блідих очах судді, які витріщалися на нього крізь цигарковий дим, немає милосердя.

Ще одна мухоловка.

Джек глибоко вдихнув.

— Мене звуть Джек Паркер. Це мій кузен, і його також звуть Джек. Джек Вовк. Але його справжнє ім’я Філіп. Він жив з нами в Дейлвіллі, бо його батько помер, а мати захворіла. Я просто відвозив його додому в Спрінгфілд.

— Він тугодум, так?

— Трохи повільний, — сказав Джек і поглянув на Вовка. Приятель ще не зовсім оговтався.

— Як звуть твою матір? — спитав суддя Вовка.

Вовк не відреагував на запитання. Очі залишалися заплющеними, а руки він засунув до кишені.

— Її звуть Гелен, — сказав Джек. — Гелен Воген.

Суддя ковзнув зі столу і повільно підійшов до Джека.

— Ти пив, синку? Тебе трохи хитає.

— Ні.

Підійшовши на фут до хлопчика, суддя нахилився до нього.

— Дихни.

Джек розкрив рота і видихнув.

— Ні. Жодного перегару. — Суддя знову випростався. — Але правду ти сказав тільки зараз, так? Ти мене намагаєшся надурити, хлопче.

— Пробачте, що ми ловили попутки, — сказав Джек, розуміючи, що тепер треба бути дуже обережним. Не тільки тому, що від цього залежала їхня з Вовком свобода, а ще й через те, що йому стало важко вимовляти слова — здавалося, ніби все неймовірно сповільнилося. Як і в хліві, секунди розходилися з метрономом. — Насправді, ми й не сильно голосували, бо Вовк, тобто Джек… ненавидить машини. Ми так більше не робитимемо. Ми не накоїли нічого поганого, сер, і це щира правда.

— Ти не розумієш, синку, — промовив суддя, і його глибоко посаджені очі знову зблиснули. «Він же насолоджується цим», — збагнув Джек. Суддя Феєрчайлд повільно повернувся до столу. — Питання не в голосуванні. Ви — двоє хлопчаків на дорозі, бредете з нізвідки в нікуди — справжнісінькі мішені для неприємностей. — Голос його нагадував темний мед. — У нашому окрузі є, як ми вважаємо, незвичайний заклад (штат його схвалив і, між іншим, фінансує), який створили, аби напряму допомагати таким хлопчикам, як ви. Він називається «Біблійний Дім Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків». Робота містера Ґарднера з юнаками, що скочили в халепу, — справді дивовижна. До нього надсилали складні випадки, і через деякий час ті хлопчики на колінах благали Ісуса про прощення. І це я вважаю дуже особливим, хіба ні?

Джек глитнув. У роті було навіть сухіше, ніж коли він сидів у хліві.

— Сер, нам дійсно треба терміново потрапити до Спрігфілда. Усі хвилюватимуться…

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. — Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так?