Читати книгу - "Історик"

— Дракула? — сказав якомога спокійніше.

Вона похитала головою.

— Ні, це може бути ім’я, хоча почекай, Іві… Івіреану. Я не знаю, що це. Я не бачила раніше такого слова, але «у» — це буква, на яку закінчуються більшість румунських імен. Що ж це означає?

Я зітхнув.

— Не знаю, але гадаю, ти мала рацію, коли припустила, що ця сторінка якось пов’язана з Дракулою, інакше дракона там не було б. Принаймні, цього дракона.

Ми безнадійно подивилися одне на одного. Зал, що півгодини тому здавався таким привабливим і приємним, зараз став похмурим для мене, мавзолеєм заборонених знань.

— Бібліотекар нічого не знає про цю книгу, — сказала Хелен. — Я пам’ятаю, що запитувала про неї, тому що це раритет.

— Ми так нічого не зможемо вирішити, — сказав я. — Давай, принаймні, візьмемо із собою переклад, щоб не забути, що ми бачили.

Я записав вірш на сторінці записної книжки під диктування Хелен, а потім скопіював малюнок. Хелен подивилася на годинник.

— Мені треба повертатися в готель.

— Мені теж, інакше я розминусь із Г’ю Джеймсом.

Ми зібрали свої речі й поставили книгу на полицю з усією повагою, на яку заслуговують реліквії.

Може, в усьому винен був вірш і малюнок, які мене приголомшили, а може, я стомився від поїздки більше, ніж думав (учора допізна сиділи в ресторані, а сьогодні довелося говорити відповідальну доповідь), але коли я повернувся до свого номера, багато часу минуло, поки я усвідомив побачене, а ще більше часу знадобилося, щоб зрозуміти, що перед Хелен, можливо, відкрилося те саме двома поверхами вище. Тоді я злякався за її безпеку й побіг сходами, не встигнувши навіть розглянути все. Я побачив, що мою кімнату обшукали, всі кути, переривши шухляди, шафи, постіль, усі мої речі були розкидані, знищені, пошматовані на клапті У всьому цьому простежувався не поспіх, а ненависть.

Розділ 42

— Але чому ви не можете попросити поліцію про допомогу? Тут їх повно, наскільки я зрозумів. — Г’ю Джеймс розламав хліб навпіл і жадібно вкусив його. — Які жахливі речі відбуваються в іноземному готелі!

— Ми зателефонували в поліцію, — запевнив я його. — Принаймні, я думаю, що ми так зробили, — клерк готелю зателефонував замість нас. Він сказав, що поліція може прийти або пізно вночі, або завтра рано-вранці, а поки що нас поселили в інші кімнати.

— Що? Ви хочете сказати, що й кімнату міс Россі теж обшукали? — великі очі Г’ю округлилися. — У готелі постраждав іще хто-небудь?

— Сумніваюся, — сказав я похмуро.

Ми сиділи у відкритому ресторані в Буді, недалеко від Замкової гори, і дивилися через Дунай на будинок парламенту на боці Пешта. Усе ще було світло, небо відкидало блакитнувато-рожеві відблиски на воду. Г’ю вибрав це місце — воно було одне з його улюблених місць. Перед нами по вулицях ішли жителі Будапешта різного віку, багато хто з них зупинявся біля балюстради над річкою й милувався прекрасним краєвидом, наче й вони ніколи не могли надивитися на своє місто. Г’ю замовив кілька національних страв, щоб я покуштував їх. Вечерю ми почали із золотаво-коричневого хліба й пляшки токайського — знаменитого вина з північного сходу Угорщини, як він мені пояснив. Ми поговорили про наші університети, про-мою дисертацію (він посміхнувся, коли я розповів йому про помилку професора Шандора щодо моєї роботи), говорили про дослідження Г’ю з історії Балкан і його книгу про оттоманські міста в Європі.

— Щось украли? — Г’ю наповнив мій келих.

— Нічого, — похмуро сказав я. — Звичайно, я не залишив там ні грошей, ні цінних речей, а паспорт у чергового або в поліції, наскільки я знаю.

— Тоді що вони шукали? — Г’ю мовчки запропонував тост і зробив ковток.

— Це дуже, дуже довга історія, — зітхнув я. — Але вона пов’язана саме з тим, про що нам треба поговорити.

Г’ю кивнув.

— Добре, тоді почнімо.

— Якщо ви теж візьмете участь.

— Авжеж.

Я випив півсклянки вина для хоробрості й почав усе із самого початку. Мені не потрібне було вино, аби набратися сміливості й розповісти Г’ю Джеймсу всю історію Россі. Якби я не розповів йому все, тоді не дізнався б усю його історію. Він слухав, не видавши ні звуку, і було видно, що історія його поглинула, але коли я розповів про рішення Россі поїхати в Стамбул, він підскочив.

— Боже, оце так! — вигукнув він. — Я й сам думав туди їхати. Я був там двічі, але ніколи не шукав Дракулу.

— Дозвольте мені полегшити ваше завдання.

Цього разу я наповнив його келих і розповів йому про пригоди Россі в Стамбулі, а потім про його зникнення, після чого в Г’ю округлилися очі, хоча він нічого не сказав. І нарешті я описав нашу з Хелен зустріч, не упустив нічого, крім її претензій до Россі. Я розповів про всі наші подорожі й дослідження і про зустріч із Тургутом.

— Розумієте, — закінчив я, — після всього цього я не дивуюся, що в моєму номері все перевернули догори ногами.

— Отакої… — він замислився на хвилину. На той час ми вже встигли з’їсти велику кількість тушкованого м’яса й соління, і Г’ю з сумом відклав виделку, яка більше не знадобилася. — Це неймовірно, що ми тут зустрілися. Але я дуже вражений зникненням Россі, дуже вражений. Це досить жахливо. Я б і не подумав, перш ніж почув вашу історію, що під час вивчення Дракули можуть відбуватися незвичайні речі. За винятком, звичайно ж, того, що протягом усього часу в мене було якесь дивне почуття стосовно цієї книги. Ученому не варто керуватися тільки дивними почуттями, але так воно і є.

— Я бачу, що не зловжив вашою довірливістю, хоча боявся, що буде саме так.

— Ці книги, — задумливо сказав він. — Я нарахував чотири: моя, ваша, професора Россі й та, що належить професорові зі Стамбула. Дуже дивно, що існує чотири такі схожі книги.

— Ви коли-небудь зустрічалися з Тургутом Бора? — запитав я. — Ви казали, що були в Стамбулі кілька разів.

Він похитав головою.

— Ні, я ніколи не чув цього імені. Але ж він займається літературою, тож на історичному факультеті ми не могли зустрітися, як і на будь-якій конференції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви познайомили нас колись, якщо, звичайно, можете. Я ніколи не був у тому архіві, що ви описали, але читав про нього в Англії й мав на думці туди дістатися. Ви