Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Я роззуюся, — простогнала Едіт. — Без туфель мені буде легше.

— Не верзи дурниць. Ти не можеш іти босоніж у такий дощ. Інакше мені доведеться нести тебе.

Вона знову засміялась:

— Нести мене? Бідолахо. Скільки ж метрів збираєшся нести?

— Скільки лишилося до шосе.

— Ми говоримо про шосе, неначе це земля обітована, — проказала секретарка. — І зовсім забуваємо, що там на нас не чекає машина. Просто не уявляю, як ми дістанемось додому.

— Найперше досягнемо ближчої мети…

— Ти весь просяк духом практицизму. Навіть дивуюся, як ти запам'ятав оту пісню.

— Також через практицизм: щоб не купувати платівку.

Репліка про платівку нагадала мені дещо, і я вже готовий був заглибитись у свої думки, коли Едіт промовила:

— То був гарний вечір. Якщо ти не забув.

Я не забув його. Бо все почалося з того клятого поцілунку на мосту, коли я вперше відчув, що Едіт для мене важить більше, ніж просто жіноче тіло. Потім була історія з ялинкою. Я купив ту ялинку на різдво тільки тому, що різдвяний подарунок слід класти під ялинку, а коли Едіт увечері прийшла додому, ялинка в кутку м'яко виблискувала електричними лампочками, і жінка нічого не сказала, а тільки застигла перед деревцем, аж поки я помітив, що вона ковтає сльози. Я не вірив, що Едіт може плакати, і вона, звісно, плакала не через ялинку, а через усякі спогади, і навіть не плакала, а силкувалася вгамувати сльози, але це кінець кінцем однаково, і я пригорнув її, щоб трохи втішити, а вона вп'ялася в мене і тільки прошепотіла: «О Морісе, навіщо ти довів мене до сліз, це перша ялинка в моєму житті, перша краплина тепла…» А по тому прийшло ще дещо, дрібниці дружби й уваги серед тих дріб'язкових буднів, що про них не варто й говорити.

— Гарний був вечір, — кивнув я. — Особливо коли зважити, що нам було недалеко до дому.

— Облиш, — сказала вона. — Годі з мене й моїх туфель.

Нарешті ми на шосе. А яка користь? Поодинокі машини пролітають повз нас, обдаючи фонтанами води з-під коліс. Ніхто не звертає уваги на мою підняту руку, якщо взагалі помічає її. Дощ ллє без жодних натяків на припинення. Навскісні струмені січуть наші голови і з м'яким рівним хлюпотом періщать по асфальту.

— Ми тут даремно стовбичимо. Ходімо краще до Мюндена.

Едіт скрушно подивилася на мене, однак не заперечила, і ми рушили піщаним узбіччям шосе. Вона йшла мовчки, намагаючись виявити героїзм, але скутість і непевність її ходи виказували, що ледве тримається на ногах.

— Спирайся на мене, — запропонував я.

— Не вірю, щоб ця інтимність допомогла, — промовила жінка, але сперлася на мою руку.

За сотню метрів од нас вималювалися обриси двоповерхової будівлі. Одне вікно першого поверху кидало широкий світлий промінь. Ми дійшли до живоплоту, і я з цікавістю зазирнув у двір.

— Почекай хвилинку.

Тихо прочинив низеньку дерев'яну хвіртку й нечутно подався до навісу біля будинку. Невдовзі знову вийшов на шосе, цього разу з досить підтоптаним велосипедом. Благословенна країна, в якій на кожну душу населення припадає по одному колесу.

— Морісе, я не припускала, що ти впадеш до рівня вульгарного злодюжки.

— Заради тебе я готовий і на вбивство. І чому «вульгарного»? Я кинув два банкноти в поштову скриньку.

— Невже витримає? Він же зовсім старий…

Але велосипед виявився міцним. Саме через те, що був старий. Адже відомо, що сучасне виробництво день у день гіршає.

А тим часом ми мчимо по шосе з блискавичною швидкістю — двадцять кілометрів на годину, і після пішого маршу цей безтурботний політ дуже приємний для Едіт, яка, всівшись на раму й спершись на мої груди, опинилася просто в моїх обіймах, і я вдихаю легкий аромат її волосся з таким відчуттям, неначе лечу не до того міського дому, який не є моїм домом, а до чогось значно кращого, там, по той бік тьмяного тунелю ночі.

Може, Едіт відчувала те саме або щось подібне, бо пригорнулася своїм обличчям до мого. В цієї жінки є гарна риса — не розмовляти, коли слід помовчати, і ми тихо помчали під легкий посвист шин і плюскіт дощу, аж поки близько полуночі не дісталися до спустілих вулиць Амстердама й зупинилися коло дому.

Я галантно провів Едіт на горішній поверх і, щоб бути кавалером до кінця, завітав на хвилинку. Бувають, одначе, такі хвилини, які тривають без ліку.

________

Чудова ніч може скінчитися не зовсім гарно. Вранці моя секретарка прокинулася з температурою.

— Ти застудилась учора. Лягай знову.

Вона спробувала заперечити, та, оскільки ледве трималася на ногах, слухняно повернулася в ліжко. Я приготував їй чай, збігав до аптеки. А тоді подався в «Зодіак». Еванс, певно, продовжував свою пиятику або відпочивав від неї, бо «ролс-ройса» не було на звичному місці. Я відклав призначені на цей ранок справи, в обід заскочив навідати Едіт, а потім знову повернувся, бо моя робота на цей день все ще була не закінчена, особливо одна річ, про яку я весь час розмірковував.

Вчорашні мої знахідки на віллі Еванса — Ровольт і радіостанція, — звичайно, цілковита випадковість, але це та випадковість, якої я чекав добрий рік. Щасливий випадок — наслідок не везіння, а чекання: він приходить завжди, якщо вмієш по-справжньому чекати. Гіпотеза «Зодіак» плюс ЦРУ стверджується одночасно по двох лініях: убивцею Любо був один з охоронців Еванса. Радіозв'язок з агентурою в наших країнах підтримують люди Еванса. Займаючи в комерційній діяльності «Зодіаку» чисто умовний пост, Еванс є керівною фігурою по лінії іншої діяльності — шпигунства. Солідна фірма з її солідними операціями є не що інше, як легальний фасад розвідувального центру.

Найперше поставала гіпотеза, що офіційна діяльність «Зодіаку» ведеться в установі, а неофіційна — на віллі, однак я вже мав досить фактів проти такої гіпотези. Обачливі, але тривалі спостереження переконали мене, що Еванс рідко буває на віллі, а висиджує в своєму кабінеті щодня по вісім годин, хоч офіційні справи забирають у нього не більше, ніж годину. Вілла видається надто приступною, щоб сховати будь-які секрети, а будиночок садівника — надто малим, щоб служити для чогось більшого від радіостанції. Еванс, мабуть, керує обома лініями діяльності «Зодіаку» — легальною й нелегальною — зі