Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Це він тебе просто лякає. Бачив би ти мадам Кістяк. Будь її воля, вона б мене цілодобово тримала за підручниками, — сказала Марика.

— Мадам Кістяк? Вона із чорних магів чи відьма? — запитав Азар.

— Швидше за все відьма, — всміхнулася дівчинка.

— Ти навчаєшся відьмацтва?

— Та ні! Ти що, зовсім жартів не розумієш? — розсердилася Марика.

Азар мимоволі знову нагадав їй про розлючений натовп, що ледь не спалив її в замкненій кузні.

— Що я такого сказав? Чому ти сердишся? — здивувався хлопчик.

— Нічого, — відмахнулася Марика і для більшої переконливості додала: — У мене до цього взагалі немає жодних здібностей. Жодних. Зрозумів?

— І тебе це не лякає?

— Аніскілечки! Я не хочу бути відьмою.

Після незначної паузи хлопчик раптом тихо сказав:

— Іноді мені теж здається, що я не хочу бути чарівником.

— Чому?

— Заприсягни, що нікому не скажеш.

— Провалитися мені на цьому місці!

— Я боюся, що не зможу пройти випробування, — зізнався Азар.

— Ну то й що? Теж мені горе. Не всі стають чарівниками. Залишишся звичайною людиною.

— Ти не розумієш. Я не можу бути простим смертним. Обранець або проходить випробування або гине.

— А можна відмовитися? Нехай виберуть іншого обранця, — порадила дівчинка.

— Обранця не вибирають. Його вказує Всевишній. Уявляєш, як мені без магічного дару! Чим більше я стараюся, тим більше переконуюся в тому, що в мене нічого не вийде. Я досі ще нікому не зізнавався у своїх підозрах. Маги-правителі роблять вигляд, що вірять в успіх. Насправді ж вони усе знають і прикидаються. І я прикидаюся, щоб їх не розчаровувати.

— Невже вони такі негідники, що відправлять тебе на вірну загибель? — жахнулася Марика.

— Ні. Вони мене люблять і роблять усе, щоб мені допомогти, але такі правила. Навіть маги не в змозі їх змінити.

— І все-таки ти дарма сам себе катуєш. Якби в тебе не було дару до чаклунства, ти б не став обранцем, — справедливо зауважила дівчинка.

— Агриппа якось сказав, що в мене украли чарівний амулет, тому я змушений компенсувати відсутність здібностей наполегливою працею. Я намагався розпитати його, як таке могло статися, але він заборонив мені навіть згадувати про це, — відказав Азар.

Марика опустила очі, уп’явшись у пісок. Було неважко здогадатися, що йдеться про камінчик, який висить у неї на грудях. Зосим говорив, що він належить острову Гроз, але виявляється, в амулета є прямий власник. Дівчинка вагалася, як вчинити. Привласнити оберіг і послати людину на неминучу загибель було нечесно. Як не крути, вибору в неї не було. Залишалася слабка надія, що Азар мав на увазі інший талісман. Марика витягла камінчик з-під сорочки й показала його хлопчикові:

— Цей амулет?

— Це ти вкрала його?! — скрикнув Азар, і його очі блиснули гнівом.

— Ні. Я не знаю, хто це зробив. — Дівчинка зняла із себе оберіг, востаннє стиснула його в кулаці й простягнула майбутньому чарівникові: — Візьми. Ти ще маєш час, щоб усього навчитися. Ти неодмінно пройдеш випробування.

— Ти віддаєш його мені? — з недовірою запитав хлопчик, не наважуючись прийняти безцінний дарунок.

Чим більше він вагався, тим важче було Мариці розлучитися з талісманом, ніби вона відривала частку себе.

— Чому застиг, як бовдур. Знаєш прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Тебе що, тисячу разів просити треба? — розсердилася дівчинка.

Азар тремтячими руками взяв амулет і, надягши його на шию, притулив до грудей. Мариці було важко дивитися, як оберіг, що стільки років охороняв її, перейшов до зовсім чужого хлопчиська.

Дівчинка вмить залишилася без опори й захисту. Вона сердилася на цього хлопчиська, що так недоречно зустрівся на її шляху, і на себе, за те, що віддала амулет. Розум підказував, що не можна привласнювати те, що їй не належить, але серце не могло змиритися з тим, що її оберіг служитиме чужій людині.

— Віднині я твій боржник. Я зроблю все, що попросиш, — палко пообіцяв хлопчик.

Мариці нестерпно було дивитися на його задоволену фізіономію. Уперше в житті дівчинка почувала заздрість. У цього хлопчиська було все: чудесний острів, де його люблять, майбутнє чарівника, а тепер ще й її оберіг на додачу.

«Зроби так, щоб я більше ніколи тебе не бачила!» — хотіла крикнути дівчинка, але відданість у погляді Азара змусила її стриматися. У тому була не його провина. Марика раптом ніби побачила себе з боку й злякалася огидного почуття заздрості, що підступно проникло в її душу. Потрібно втікати з острова, доки воно, як іржа, не роз’їло її до кінця.