Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Іване Карповичу, будь ласка, скажіть, у вас із Олександрою щось було?

— Було, лікарю, було, — кивнув я. Бенедіктов сумно зітхнув. — Вона мала мене отруїти за наказом свого начальника, але не отруїла. Таке не забувається.

— Тобто тільки через це ви їй допомагаєте? — зрадів лікар.

— Не тільки. Ще і через вас. Ви ж теж дуже мені допомогли у складний момент із делікатним пораненням, і я побачив, що ви закохалися у пані Олександру. Справжнє кохання я дуже поважаю і сприяю йому, як можу. Тепер ідіть, і як тільки пані Олександра опритомніє, передайте їй мої слова. Ну і побажання випити на вашому весіллі, коли сподобить Господь.

— Іване Карповичу, дякую вам...

— Дякуватимете, коли все добре закінчиться! І на колінах стояти, і руки цілувати будете, а зараз піднімайтеся — і до справи!

Бенедіктов пішов, прийшов головний лікар шпиталю.

— Іване Карповичу, тут мені телеграфували зі штабу Одеського округу, що підготували вже вам місце у Криму і готові лікувати на найвищому рівні. Ми теж готові, командувач армії наказав забезпечити все необхідне, але колеги кажуть, що вам краще буде у Криму.

— Правду кажуть. Не сумніваюся, що ви забезпечите всі умови, але, знаєте, тут мене і стріляли, і різали, і гранати в мене кидали. Не буде мені тут спокою. То, як можна, відправте мене до Криму, якщо, звичайно, потрібне мені лікування.

— Потрібне, Іване Карповичу, тут і сумнівів немає.

Після цієї розмови прийшов Демидко. Сказав, що йому готують документи на полковника. Я привітав і попросив з’їздити в гори по Мельникова.

— А що він там робить, у горах? — здивувався майбутній полковник.

— Та наш знайомий фон Герке викрав його, щоби примусити мене поїхати з Тифліса. Знав, мерзотник, що я пана Мельникова люблю ще з часів, коли ми у охоронному відділенні разом працювали. Навіть лист мені залишив, але так сталося, що одного з місцевих лікарів пограбували якісь морфіністи, і під час нападу лист загубився, тож я дізнався про викрадення ген-ген коли. На щастя, фон Герке запевнив, що Мельников має бути живий. Привезіть його.

Штабс-капітана доставили за два дні. Виявилося, що він весь час сидів у ямі. Вина йому не давали, годували добре і напували гірською водою, яка дуже підкріпила здоров’я їх благороді. Знову став він рум’яний, руки труситися перестали, а очі — сльозитися. Після повернення Мельников хотів відсвяткувати, але я одразу узяв його в руки і пити заборонив. Десь за тиждень ми відбули до Криму. Поїхали потягом, бо у морі нападали турки. Вже у Криму я дізнався, що версія Олександри переконала слідство і ніякого покарання вона не отримала. Розлучилася зі своїм чоловіком і відбула з Бенедіктовим до столиці, звідки вони слали мені листівки і запрошували в гості. Я не поспішав, хотів відпочити, було мені у Криму дуже добре. Тим більше, що пан Бекір був радий.

ісля чергових кавказьких пригод я повернувся до Криму і жив у горах. Якось один із чабанів поїхав на узбережжя продавати сир і, повернувшись, сповістив, що мене хоче бачити якийсь пан. З опису я одразу зрозумів, що мене чекав Григорій Котовський, бессарабський бандит, з яким були пригоди і в Одесі, й поза Одесою. Я сів на коня, спустився з гір, знайшов Котовського. Гриша роздобрів, був одягнений за останньою модою, світив «Брегетом» і взагалі випромінював успіх та задоволення життям.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — заволав Гриша і тут-таки потягнув до ресторану, щоб відзначити зустріч. Там швиденько набрався, довелося тягнути його до готелю, де він зупинився.

Наступного дня він знайшов мене вже по обіді.

— Іване Карповичу, я ж до вас не просто так, а у справі!

— Якій же?

— Чарівну Поліну, князівну з Бессарабії, пам’ятаєте? — спитав Гриша.

— Таку жінку не забудеш, — запевнив я. З Поліною, донькою ясновельможного бессарабського землевласника, князя Гагаріна-Курдзи, я познайомився в Одесі, коли шукав там маніяка. Пані Поліна шукала пригод, майже завжди їх знаходила, кілька разів була близько від смерті чи інших неприємностей, а потім зустріла молодого красеня поручника, після чого вирішила трохи відійти від справ. Молоді збиралися за кордон, війна тоді ще не почалася, і можна було виїхати. Відтоді я про неї нічого не чув.

— Як у неї справи?

— Та каже, що непогано. Вона одружилася з тим поручником. — Котовський скривився. Я зрозумів, що він досі мав певні почуття до князівни і її вибір Гришу трохи засмутив. — Чоловік тепер на війні, а вона вдома. Просила передати вам листа.

Котовський поліз до кишені і подав мені конверт.

— Сказала, що пошту вашу можуть читати, тому попросила передати особисто, що і роблю, — пояснив він.

— Дякую, Гришо, — кивнув я і розпечатав конверт.

Там був лист, написаний рівними дрібними літерами.

«Доброго дня, Іване Карповичу. Це Поліна, ми з вами зустрічалися в Одесі, де були в нас