Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Відозва Суховія «до обабічного рідного поспольства», розрахована на підтримку його дій і опінії, очікуваних симпатій йому не принесла. Коли ж хан Аадиль-Гірей через його голову запропонував старшинам вибори в Умані і на них запорожцями був обраний січовим гетьманом Михай Ханенко, а султан алярмово повернув і орду в Крим, Суховій майже самотнім змушений був знову втікати в Ханство.

Черговий великий ясир, взятий буджаками в Корсунщині, змусив Дорошенка вкотре вже оскаржити вчинки Орди султанові, а Сірка — повсюдно запалити бекети, подати кличну сальву і, сколотивши охочекомонців, спішно піти спершу в Лиман-ріку, а потім в Ачі-Кале, Семенів Ріг, Скельку, Гнилище, Сальницю, Прогной, Пугач, Бубликову Балку та Збурівський Кут і звільнити там понад сім тисяч ясирників, захопити табуни коней, отари кіз і овець, череди волів і корів та взяти масу добр. Авторитет першого необраного гетьмана і на волостях, і в Січі, і навіть у «високих дворах» знову відродився на заздрість усіх гетьманів.

Кінчалася в буйному розпалі погожа осінь, коли Сірко, пригнавши худобу, добра і полонених буджаків у Січ, знову об'єднав усі курені в один Кіш, змусивши поодиноких прибічників Суховія, як і сіром-арґатів, піти на волость або підсусідками в зимівники до гніздюків. На різдвяній башлівці січове товариство умовило його врешті прийняти пернач і клейноди кошового, «стосовно зі становиськом, що склалося повсюдно».

По наглому приїзді в Січ отамана Івана Чорноморця від Степана Разі з тобівкою золота для закупівлі коней Сірко вияснив, що донський отаман, повоювавши і пожалувавши каспіїв на Хвалинських і Трухменських берегах, осів з неімовірно багатими добрами і добутим бойовим начинням та байдаками на Кагарлицькому острові, здружився із терпкими і яїцькими козаками, з ногайським Ямгурча-ханом, із зюнгарським тайшею-князем Колеш-Ки і зготувався іти війною на Зари-Цин і Зарик-Су, бо його просять повсталі міщани Курська і Козлова, а Іван Дзиковський, узявши акордом Острог і Ольгинськ, пішов на Коротояк і Новий Оскол, його спідручний Іван Білоус — воює в Алатирі і Арзамазі, де отаманує схимниця Олена і де не можуть помиритися між собою воєводи Урусов і Долгоруков.

— Не лише Слобожанщина, всі інородці повстають проти царя-деспота, мосьпане отамане! До Степана Разі пристає патріарх Йосип і царевич Олексій,— був захоплений Чорноморець подіями в Московії.— Цар Олексій по покійній цариці Марії овдовів, а син його, царевич, не вмер, а живий. Він лише збіг від тирана-батька і шукає спаю та захисту в отамана Степана. Отож, тримайте в нашій спині Орду на своїх прив'язах, а ми там піднімемо всю людність убогу за волю проти царя і бояр. Нам би коней добути хоч півтори тисячі та охочекомонців-січовиків із пів, то й побачиш, що буде!

Те, що Степан Разя не запрошував його особисто собі в поміч, варилося Сірком усю безсонну ніч і вилилося вислідом, що Стенька, Фрол та інші їхні сподвижці, разом із Дзиковським, мають велику силу чорнолюду і бояться, щоб орда не відволікла її із бойовища з царатом підступним ударом у спину. Допускав Сірко в думках і таке: Стенька, либонь, побоюється, аби Сірко, прибувши з січовиками, не затьмив його як вождя.

Сірко відпродав Разі ледь не дві тисячі коней, а ще більше п'ятисот добре озброєних охочекомонців зголосилися піти із Чорноморцем та стати в поміч отаманові. І Січ по відправці охочекомонців завмерла в осінній очікувальній тиші...

Знову над Кошем носилося птаство і відлітали ключами табуни спершу ластівок і бузьків-лелек, оголюючи гнізда на січових куренях та попід стріхами, а слідом — і лебедів, гусей, качок та різного дробу, уносячи і її, осінь, у вирій. Брудно-сірим рваним шматтям клоччя пеленалося все більш космате й низьке небо у журбі. В Сірків прикалабок-бурдюг при Іванківському курені доносилася, розриваючи душу, могутня всекурінна пісня: «Ой чого ти, дубе, на яр похилився?..» і, заглушивши на мить стогін порогів, знову уступала їм, ніби борючись зі стихією. Сірко годинами мовчки міряв тісний бурдюг, аж джура Яків Гиря, що, лежачи на полику, наглядав за ним, боявся за нього, як окаянного чи пасійного.

Наближався вечір...

Поки новий польський король Михай в Жечі Посполитій призвичаювався до корони, а ієромонах Марко Лисицький в селі Густини під Прилуками писав Густинський хронос-дітопис смутних подій в Україні, цар Олексій, щедро обдаровуючи лівобічних старшин, а найпаче гетьмана Демка і архієпископа Лазаря Барановича, «як їх санам належить»,— «на ранги, на уряди, за умноженіє хвали Божої, замість святої милості, ради спасіння православних душ і прочая, і прочая»,— жив у тривозі й безсонні, бо в полуденні горіла майже придбана вже «ойчизна», підпалена «черню і вором Стенькою», до якого переметнулися й стрільці, духовенство, ба навіть бояри, а не лише «ясашні люди».

Донський козак, тепер отаман у Степана Разі, Олекса Протак, приїхавши в Січ з морехідцями вслід за Чорноморцем закупити сандали, гончаки, галери, дубаси, стерни, дубівки, чайки і човни, по відправі того начиння із охотцями-січовиками оповідав Сіркові:

— Головний отаман наш — «таранкуватий вождь» — тепер у силі бардзо великій. А започалося все із того, що до нього на клич приєдналися спершу я і Сергій Кривий із семистами донців, а потім Федь Жолудяк та Василь Вус — із півтисячею. Тоді ото разом ми щасливо пожакували Фарабат, Ширван, Баку, Астрабат, Дербент та інші місця казбіїв і вернулися без Сергія Кривого і багатьох козаків, що вмерли від солоної води, до острова Чотирьох Бугрів із великим скарбом і полоном. Тут ми ще пожакували астраханського митрополита Йосипа і послали дознавачів та підмовців у Астрахань, а ті підняли там стрільців і змусили воєвод втекти. Отак майже без бою ми оселилися в Астрахані. Звідти батько отаман послав «прелестні листи» у всі городи про побиття бояр і воєвод. А тим часом до нас прибули на клич отамани Іван Чорноярець, Михай Ярославів, Флор Мінай, Ларко-Лазар Тимошин, Федь Сукнін, стирник Кузьма Хороший із побратимами, згодилися служити