Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Я з районного відділку соцзабезу, — сказала Дана перше, що спало на думку. Обличчя жінки дивним чином змінилося — на ньому відбилося і полегшення, яке буває, коли приходить хтось справді довгоочікуваний, і якась дивна злість, чи заздрість, чи все те вкупі. Видовище було не з приємних — Дана зіщулилась.

— Ну, нарешті, — мовила брюнетка роздратовано. — Вас дочекаєшся — померти можна. Чи вам того й треба? Проходьте. — І, окинувши злісним поглядом темно-зелену «двійку» Неждани, додала: — А костюмчик у вас нівроку. Жируєте на наших грошиках?

«Не так, як ти — на моїй хаті».

— Еге ж. Де він?

Жінка ще більше роздратувалася, зиркнула на Дану так, ніби хотіла сказати: «Ну, ти й дурепа!», але натомість іще раз обдивилася костюм від Шанель і вичавила із себе:

— Ви що, новенька? Вас не попередили?

— Ні.

— До спальні йдіть. Коридором ліворуч.

«Я знаю» — ледве не вирвалося в Дани, але вона промовчала, бо роками звикла мовчати, слухати і тримати емоції при собі. Вона слухняно повернула туди, куди веліла дружина дяді Васі — але не її мама, яка іронія долі! не та, що так сильно любила цей шматок воловини, з мізками, які годилися лише на засмажку в сухарях, — і побачила Василя, який сидів у інвалідному кріслі, спиною до входу і, судячи з усього, дивився на сонячні промінці.

— Що з ним?

— А ти не бачиш, що з ним? — заверещала жінка, а Василь здригнувся — це було помітно по плечах. — Чим ти там у собезі своєму займаєшся? Дупою стільці поліруєш?!

— Писок стули, — не підвищуючи голосу, наказала Дана, і вересклива половина дяді Васі злякано замовкла. — І «тикати» мені не смій — ми з тобою свиней не пасли. Васі своєму тикати будеш. Забирайся, я хочу поговорити з ним наодинці.

— Він же… того… не говорить. А ви зовсім новенька, так?

— Але ж не глухий?

— Ні, ну що ви… Він усе чує, розуміє, просто інсульт… То чи буде нам поліпшення? — жіночка тепер була — сама запопадливість, але краще б вона кричала.

— Яке поліпшення?

— Ну, житлових умов, — жорстке, як дріт, волосся непокірним пасмом упало на чоло — так завзято молодичка кивала головою, вочевидь, на підтвердження своїх думок. — Ми ж заслужили, хіба ні? Я заслужила…

— У вас є діти?

Лице смаглявки витягнулося.

— Ви що, геть нічого не знаєте?

— Я поставила вам запитання, — сказала Дана, виділяючи кожне слово паузами у сотню миль. Жінка заметушилася, будучи, з усього видно, з тих на смерть переляканих буттям осіб, які реалізуються лишень у побуті, та й то, якщо їм нікому заперечити, або — не реалізуються взагалі.

— Немає. Я всього рік, як заміжня.

— І у вас дві кімнати? На вас двох?

— Так, — жіночка принишкла, відчуваючи якусь каверзу.

— А вам скільки треба… вибачте, не пригадую, як вас звуть — три? П’ять?

— Ольга. Можна просто Оля, — жінка геть зіщулилася і стала схожою на далматинця, котрого неуважний чарівник перетворив у мишку. — Я лиш хочу, щоб усе було по закону. По справедливості.

— Що ж, це я вам обіцяю. А тепер вийдіть нарешті.

— Ви хоч того… не втомлюйте його.

— Не буду, — Дана усміхнулася своїм думкам. — Це не займе багато часу.

Вона не стала озиратися, перевіряючи, чи вийшла господиня, просто виждала кілька хвилин, ривком розвернула до себе крісло з дядею Васею, і побачила те, що бальзамом пролилося на її змучену душу, витіснивши навіть гірке усвідомлення того, що, прийшовши сюди, вона лише змарнувала час, завдала собі нового болю — адже цілком зрозуміло, що в пошуках дяді Сені їй тут не допоможуть.

«Зате він впізнав її.

Упізнав, ще не побачивши — по голосу».

— Ну, привіт, Васю, — заговорила вона, подумки тріумфуючи від того, як злякано розширились його зіниці. — Як життя?

Василь напружився і видав дивний звук, схожий на мекання і мукання водночас.

— Так, я бачу, що все чудово. У мене теж усе гаразд, дякую, — Неждана нахилилася і продовжувала говорити прямо у його заслинене лице. — Що це тебе, Васю, жінка не пантрує? Бодай би рота тобі витерла, чи що? Труси хоч міняє? Добре, Васю, добре. Ти вже вибачай, що я «дядя» не додаю — виросла вже. Не той вік. Та й який ти мені в біса дядько, якщо розібратися? Матері моєї чи то муж, чи коханець… Ото ж бо й воно. Ну, та Бог із ним. Хто старе пом’яне, тому око геть. А хто забуде — тому обидва. Ти бачиш, Васю, що я не сліпа? Це все тому, що я нічого не забула.

Безсила нижня губа Василя, що була обвисла ледь не до пупа, раптом судомно засмикалася. І не з горла, а здавалося, з черева, із самого його гнилого нутра, донеслося щуряче попискування — жалібне, безсиле й огидне. Писк пацюка, що потрапив до пастки.

— Страшно, Васю? А ти не бійся. Хоча… дурна порада, я розумію. Я сама боялася, Васю. Я сильно боялася, коли