Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Не зчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі й головному уборі, побрязкували, коли віз гойдався на вибоях. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх возів, на низький сірий обрій. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нікого, заглиблений у молитви за любимого брата, за померлого вождя… І простодушні скіфи з повагою поглядали на цього неперевершеного лицеміра. Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростовувався на коні, неуважно брався рукою під бік, оглядався, шукаючи, чи не насмілився хтось крадькома кинути на нього насмішкуватий погляд: адже він добре знав, що не викликає особливої пошани у воїнів. Але за хвилину голова його вже хилилася під вагою великого золотого шолома, руки нервово й боязко перебирали поводи коня. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і, можливо, навіть боїться впасти з нього.

— Поганий виродок! — не стрималася, подивившись на нього, Ліда.

Гартак наче почув її голос, хоча був метрах у десяти від дівчини. Він швидко озирнувся і спинив на ній запитливий погляд, Ліда здригнулася, проте одразу опанувала себе: адже «виродок» все одно не міг зрозуміти того, що вона сказала. І справді, Гартак усміхнувся, очевидно, намагаючись, аби усмішка була лагідна. Ліді здалося, що Гартак навіть насмілився підморгнути їй. Але цього вона вже не витримала і хутко відвернулася.

Знову глянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця Сколота, прорипів і віз вдови померлого вождя. Тепер, коли сунули вози почту Гартака, вирушив, нарешті, і віз чужинців. Його ставили посередині, щоб за возом полонених рухалися раби, служники й дружини нового вождя. Іван Семенович, придивившися, сказав Ліді:

— Бачите, люба моя, отой великий віз? Так, так, той, звідки виглядають жінки у високих головних уборах, зиркаючи в наш бік. Це, я певен, дружини Гартака, яким не терпиться глянути на нову наречену їхнього чоловіка, незвичайну чужинку, що оволоділа його серцем…

— Як ви можете таке говорити, Іване Семеновичу? — образилася Ліда. — Адже ви знаєте, як мені гидко згадувати про все це.

Та геолог вів далі:

— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже хотілося б нагадувати вам про наміри Гартака. Втім… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та допустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне, признаюся, нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре поводились і стримувалися від необережних вчинків.

— А хіба я…

— То ж воно й є. Ви забуваєте, що нам доконечно треба підтримувати в Гартака і Дорбатая впевненість, ніби ви погодилися на шлюб з молодим вождем… і не кривіться, бо інакше не можна! І щоб вони вірили, мов ви навіть самі бажаєте цього. А згадайте, що трапилося кілька хвилин тому? Гартак посміхається вам, а ви? Та після такої реакції, як ваша, кожен зрозумів би, що тут щось не так. Добре, що Гартак захоплений почуттями до вас і не помітив вашої досить виразної гримаси. Ні, Лідо, так не можна. Ви ставите під загрозу виконання наших спільних планів звільнення!

Що могла відповісти Ліда? Тільки пообіцяти, що вона надалі буде пильно стежити за собою…

…І ось уже четвертий день триває подорож. Четвертий день вози посувалися до тих невідомих священних Гер, про які писав Ліді Артем. Як і відповідала вона юнакові, ці записки Артема були єдиною її втіхою. Крім усього іншого, вони наочно свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю полонених друзів, думають про них і шукають засобів, аби їх звільнити. Ліда виконала дещо несподівану пропозицію Артема, висловлену їй в останньому листі. Вивчила напам’ять великий текст, надісланий їй. Текст Артем написав під диктовку Роніса, хоча звичайними літерами, але грецькою мовою. Ліда знала тільки загальний зміст тексту, не розуміючи, певна річ, заучених слів. І незабаром цей текст відіграв досить важливу, якщо не вирішальну в її долі роль.

Це сталося після полудня. Спинилися на обід, навколо запалали вогнища, над якими у великих казанах варилася їжа. Знову в повітрі поплив солодкуватий запах вареної конини, який уже викликав огиду не тільки в Ліди, а навіть у стриманого Івана Семеновича. Ліда з жахом думала про те, що незабаром знову принесуть на обід це набридле солодке кінське м’ясо — і його доведеться-таки їсти, бо ж не можна жити без їжі… Щоправда, їла дівчина кляту конину тільки тоді, коли дуже наполягав суворий в таких випадках Іван Семенович. Така розмова відбулася й сьогодні ранком. Дівчина протестувала:

— Мені гидко, Іване Семеновичу! Я вже не можу навіть дивитися на це м’ясо! Краще вип’ю молока!

— Не можна, Лідо. Гидко дивитися — не дивіться, будь ласка, я не заперечую. Заплющте очі і їжте.

— Та й заплющивши очі, не можу. Від нього тхне кінським потом.

— Затуліть носа і їжте.

— Та й смак у нього такий, що…

— Сховайте язик, щоб не відчувати смаку, і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Навпаки, серйозно вимагаю. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, яких ми навіть не можемо передбачити. Зрозумійте. Скоро настане день, коли нам потрібна буде і фізична сила, і спритність. Ми мусимо готуватися до цього. Ніяких заперечень, люба моя! Ви лише подумайте, що сказав би Артем, коли б побачив, що ви відмовляєтесь їсти, наражаючи себе на кволість, слабкість?

Ліда не опиралася. Вона відчула, що починає червоніти, і взялася до їжі. Що ж, коли треба, то треба… І от сьогодні в обід коло воза полонених знову залунали голоси. Може, хтось з рабів передасть вісточку від Артема. Думка про це вже в деякій мірі примирила