Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Хвилин п'ять вони били туди з двох гвинтівок, даючи можливість одбігти Сотникову. Німці теж почали стріляти, та йому все ж удалося відірватися, добігти до їхньої купи, і тільки упав, знову погнав їх далі, за своїми. Добре, що патронів тоді було досить, Сотников одразу примусив залягти надто прудкого автоматника, що вискочив попереду інших і сіяв чергами по полю. І все-таки одна куля влучила Гастиновича. Перебігаючи, Рибак навіть і не помітив, коли той упав, та коли розпластався на снігу сам, ледь побачив Гастиновича коло гривки чорнобилю на межі. До нього зразу ж кинувся Сотников, підхопив гвинтівку вбитого і швидко наздогнав Рибака. Вони обоє лягли за пагорочком, тут уже було трохи безпечніше, можна було бігти далі, але Рибак раптом згадав, що в сумці Гастиновича лишився окрайчик хліба, який роздобув той учора в хуторі. Всі ті дні вони були зголоднілі й окрайчик Гастиновича так оволодів їхньою увагою, що Рибак, трохи повагавшись, поповз до убитого. Сотников посунувся вище й знову став обстрілювати німців, поки Рибак двічі не подолав якихось сто метрів, які відділяли їх од Гастиновича. Вони зразу ж розламали окрайчик пополам і, поки доганяли своїх, з'їли його.

Так вони прикрили вихід загону з бою і відійшли самі — і все дякуючи Сотникову. Вони зблизилися тоді з Сотниковим, майже потоваришували; хоча зовсім мало що знали один про одного, але трималися вже разом, разом виривалися із-за залізниці й, мабуть, тому разом потрапили на це завдання.

Але тепер буде кінець, це точно. Неважно, що вони не відстрілювалися — все-таки їх узяли зі зброєю, і цього було досить, щоб розстріляти обох. Звичайно, на щось інше Рибак і не розраховував, коли вилазив із-за клоччя, та все ж…

Він хотів жити! Він ще й тепер не втрачав надії, кожної секунди шукав нагоди, щоб обійти свою долю і врятуватися. Тепер уже Сотников не мав для нього попереднього значення. Потрапивши у полон, колишній комбат звільняв його від усіх обов'язків у ставленні до себе. Тепер аби тільки пощастило, і Рибакове сумління перед ним було б чисте — не міг же він урятувати ще й пораненого. І він усе нишпорив очима довкола з тієї хвилини, як підняв руки: на горищі, потім у сінях усе ловив момент, щоб утекти. Але там утекти не було можливості, а потім їм руки зв'язали, — скільки він непомітно не витягав їх з тієї супоньки, нічого не виходило. І він думав: проклята супоня, невже через неї доведеться загинути Може, варто було б кинутися зі зв'язаними руками? Але для цього потрібно більш зручне місце; не рівнина, а якийнебудь поворот, виярок із чагарником, яке-небудь урвище або ліс. А тут, як на лихо, було поле, пагорок, потім дорога пішла низиною. Трапився місток, але ярок при ньому був зовсім неглибокий, відкритий, у такому не сховаєшся. Стараючись не дуже крутити головою в санях, Рибак все-таки пильно придивлявся довкола, шукаючи хоч трохи придатну для втечі місцину, і не знаходив нічого. І чим більше минало часу, і чим ближче вони під'їжджали до містечка, тим усе більше неспокій, майже розгубленість охоплювала Рибака. Ставало все більш зрозуміло: вони пропали.

У тому, що вони пропали, Сотников не сумнівався ні на хвилину, наміру втікати у нього не було, надії на милосердя поліцаїв теж. І він напружено мовчав, придавлений тягарем своєї вини, що тяжів над ним подвійною вагою. Особливо його непокоїла Дем'яниха. Хоча поки що невідомо було, що дізналися про неї поліцаї і наскільки серйозна їхня підозра щодо її зв'язку з лісом. Він думав також про нічну перестрілку, в якій, судячи з усього, дісталося комусь із цих псів. Якомусь Ходоронку.

Звичайно, підстрелив його Сотников, тут уже ні Рибак, ні тим більше Дем'яниха ні при чім.

Вони в'їжджали в містечко. Дорога йшла між дерев — два ряди кривих верб клякли обіч битого шляху, далі почалася вулиця. Було вже нерано, але подекуди диміли комини, невисоко над покритими інеєм дахами у морозній смузі висіло зимове сонце. Попереду через дорогу квапливо пройшла жінка з коромислом на плечах. Одійшовши по стежці до хати, зупинилася, пильно подивилася на ці двоє саней з поліцаями. У дворі назустріч вискочило з хати простоволосе, в калошах на голих ногах дівча, плеснуло на сніг помиями, теж зиркнуло на дорогу й швиденько сховалося у дверях. Десь гавкнув собака, метушилися горобці в голому гіллі дерев. Тут ішло своє тривожне, полохливе, та все ж мирне життя, що його давно не знали, а тепер уже ніколи не зазнають вони.

Сани переїхали місток і біля дерев'яного двоповерхового будинку повернули в бічну вуличку. Мабуть, вони під'їжджали. Як не дивно, Сотникову хотілось якнайшвидше приїхати, він дуже змерз на вітрі в полі; селище, як завжди, обіцяло хоч якийсь притулок, правда, цього разу притулок, звісно, їх не порадує. Та все одно кортіло скоріше в яке-небудь приміщення, щоб хоч трохи зігрітися.

Ще здалеку Сотников угледів ворота і коло них поліцая в кожусі з гвинтівкою, рядом містився добротний цегляний будинок, певно, колишня крамниця чи якась установа, з чотирма загратованими вікнами. Коли вони під'їхали ближче, поліцай закинув за спину гвинтівку й розчинив ворота. Обоє саней заїхали на доволі просторе, очищене від снігу подвір'я зі старою обгризеною конов’яззю, якимось хлівцем, шпаківницею-нужником у кутку. На ганку з’явився ще один поліцай — франтуватий молодий хлопець у німецькому кітелі з білою пов'язкою на рукаві.

— Привезли?

— А то як же! — хвалькувато озвався Стась. — Ми та щоб не привезли. Ось, приймай голубчиків!