Читати книгу - "Повія, Мирний"

наз­би­ра­ло­ся? I все те на­рядилося пиш­но, ук­вiт­ча­ло­ся роз­кiш­но, все шов­ки та сук­нi, до­ро­гi єдва­би, срiб­ло та зо­ло­то сяє! Ось чи­ма­ла ку­па па­нянок про­хо­де, - пе­ре­пе­лич­ка не зрiв­няється з їх дрiб­нень­к­и­ми вис­туп­ця­ми! На їх плат­тя пиш­нi, збi­роч­ка­ми уни­за­нi, скла­доч­ка­ми об­вi­ша­нi, не­мов ря­бе­сеньким пiр'ям зак­вiт­ча­нi; звер­ху сук­нi - вли­тi, а не по­ши­тi, кож­на впадин­а не кру­тим згiр'ям спус­кається униз, а по­ло­жис­тою хви­лею збi­гає ту­ди, щоб, пiд­няв­шись уго­ру, як­най­до­лад­нi­ше об­ля­му­ва­ти круг­лi вис­ту­пи на ру­ках, на пле­чах, на гру­дях; но­ги взу­тi у не­ве­ли­чеч­кi бо­тин­ки з ви­со­ки­ми та гост­ри­ми за­каб­лу­ка­ми -го­ре то­му, хто по­па­де пiд та­ку кор­ку! Руч­ки ту­го по­за­тя­гу­ва­нi у блис­ку­чi пер­чат­ки, так що i пальцiв зiг­ну­ти не мож­на. Лич­ка чер­во­нi - не знать тiльки, чи то вiд крас­ки, чи вiд га­ря­чої кро­вi, що клю­чем ки­пить у пал­кому сер­цi, завж­ди охо­чо­му - хоч по­ло­ви­ну ми­ру об­ня­ти, тiльки аби не жi­но­чу. Очi го­рять та ся­ють, як тi зо­рi на не­бi або до­ро­гi ка­мiн­цi у зо­ло­тих се­реж­ках. Мо­ва - на­че пiс­ня та - про­тяж­на, спi­ву­ча; так i тяг­не, так i ва­бе до се­бе. Не­да­ром ко­ло їх ве­ли­ка ку­па па­нiв та па­ни­чiв зiб­ра­ла­ся - i кру­гом ото­чи­ла, i в се­ре­ди­ну за­те­са­ла­ся. У дов­гих i ко­рот­ких бо­ро­дах, у ши­ро­ких ба­ла­хо­нах з бри­ля­ми аж на по­ти­ли­цi, в'ються во­ни кру­гом па­ня­нок, як той хмiль ко­ло ти­чи­ни, заг­ля­да­ючи у їх блис­ку­чi очi, вiльно ви­ма­ху­ють ру­ка­ми, ве­дуть ве­се­лу жар­тiв­ли­ву роз­мо­ву, стрi­ля­ють то сю­ди, то ту­ди своїми гост­ри­ми од­мо­ва­ми, вик­ли­ка­ють то справж­нiй, то прит­вор­ний ре­гiт… Ось до­рiд­нi жи­дiв­ки з своїми доч­ка­ми, на­че доб­рi яг­ни­цi з яг­ня­та­ми, - по­ва­гом су­нуть, ки­да­ючись у вi­чi своїми цвiт­ни­ми убо­ра­ми - то, як жар, чер­во­ни­ми, то, як луг, зе­ле­ни­ми, то, як не­бо, бла­кит­но-си­нi­ми або, як сон­це, жов­то­га­ря­чи­ми. Приз­ро во­ни по­зи­ра­ють на всiх i на все, не­мов ка­жуть: що це? У нас в Аде­сi да­ле­ко кра­ще… За ни­ми їх доч­ки, див­ля­чись на "ма­ма­су", со­бi дмуться. Не змен­ше на­ду­лись i їх бра­ти­ки, iду­чи геть одс­то­ронь, по­зак­ла­дав­ши ру­ки за спи­ну. Од­на­че де­якi ба­гат­шi i про­вор­нi­шi з їх iно­дi прис­та­ють i до "своїх ба­ри­сень". За­те "па­па­сi", зiб­рав­шись юр­мою як­раз се­ред до­ро­ги, або пiд­ня­ли ле­мент, се­ред кот­ро­го тiльки й чут­но "кер­бель" та "дрей коп­кен", або по­важ­но сто­ять одс­то­ронь i ду­ма­ють якусь ве­ли­ку ду­му. Чи то ду­ма без­та­лан­но­го, у кот­ро­го не­дав­но ти­ся­чi по­мiж пальця­ми уп­лив­ли, чи гад­ка щас­ли­во­го, що вже по­ло­ви­ною мiс­та во­ло­дiє, та на­мi­ряється як­най­швид­ше i дру­гу заг­ра­бас­та­ти? Хто знає? Хто вга­дає?.. Сто­ять во­ни, не­на­че ска­ме­нi­ли, нi стра­шен­нi гу­ки та за­бої пол­ко­вої му­зи­ки, нi хви­лi людсько­го го­мо­ну та ре­го­ту, нi бi­га­ни­на прис­луж­ни­кiв, що по­верх го­лов мча­ли уся­кi на­пит­ки та наїдки, - нi­що їх i тро­хи не чi­пає, нi­що не роз­бур­ка вiд тiї гли­бо­кої за­ду­ми - як кам'янi!.. За­те куп­цi та ку­пецькi син­ки шу­му­ва­ли… То не во­да по­вес­нi, рву­чи греб­лi та роз­но­ся­чи за­га­ти, гу­де та кле­ко­че, то їх ви­гу­ки здiй­ма­ються вго­ру се­ред не­угав­но­го людсько­го го­мо­ну… "На­ли­вай! Прий­май! Иван Пет­ро­вич! а ну­ка-сь Ероф­те­ви­чем!.. Ах, волк тя за­ешь!.. Да­вай: как пить, так пить!.. Уж пой­дем, брат, к Анют­ке… Жги, шельма! ог­нем го­ри!" - тiльки й чу­є­ть­ся з глу­хої ха­ла­бу­ди, що сто­яла як­раз про­ти вок­за­лу. Ко­ло вхо­ду її мет­ка прис­луж­ни­кiв, кру­гом на­ро­ду - протк­ну­ти пальцем не мож­на. "На­ши вла­ди­мир­цы за­гу­ля­ли!" - чу­є­ть­ся чийсь ох­рип­лий го­лос. "А-а! Пет­ру Кузьми­чу! на­ше вам!.. По­лын­ной хошь, брат, али аг­лиц­кой?" Пет­ро Кузь­мич, по­то­чу­ючись, пiд­во­диться i бе­реться за аг­лицьку… "Ура-а!" Бряз­кiт по­су­ди, бiй ча­рок!..

У сад уже наб­ра­ло­ся чи­ма­ло лю­дей, а де­да­лi, то на­род усе при­бу­вав та при­бу­вав. То все бу­ли свої, го­родськi, а ось по­сунули i приїжджi. По­ва­гом та згор­да ус­ту­па­ють дворянсь­кi та земськi стов­пи у са­док, заж­му­рю­ючи очi вiд то­го свi­ту, що ллється на їх зо всiх бо­кiв; за ни­ми, розкидаюч­и зди­вованi пог­ля­ди, дрi­бо­тять їх при­хильни­ки та пок­лон­ни­ки, стрi­ва­ючись з дав­нi­ми го­родськи­ми знайом­ими, з ким до­ля при­во­ди­ла то за­мо­ло­ду слу­жи­ти, то ра­зом гу­ля­ти… "Та нев­же Iван Пет­ро­вич?.." - "Вiн са­мий i є. А ви ж, ви­ба­чай­те, хто са­мi бу­де­те?" - "Нев­же не пiз­наєте? Си­до­ра Трохи­мо­ви­ча ­не пiз­наєте?" - "Ви Си­дiр Тро­химович?! Бо­же ж мiй!.." - I дав­нi при­яте­лi при­яз­но вiтаю­ться, смач­но цiлую­ться. По­чи­на­ються роз­мо­ви, як живетьс­я, як можетьс­я?.. Зга­ду­ють дав­не i, зга­ду­ючи, дивую­ться, регоч­уться… Чо­го ко­лись не бу­ло!.. Усю­ди го­мiн, га­лас, гук.

Аж ось зно­ву го­го­ну­ла пол­ко­ва му­зи­ка i увесь той гарми­дер пок­ри­ла… Го­лос­но по­ко­ти­ли­ся тон­кi та рi­зу­чi ви­гу­ки флейт та клар­не­тiв; про­тяж­но за­гу­ли сур­ми та фа­готи; ли­таври ля­щать, аж вiд­ляс­ки роз­хо­дяться; турецьк­ий бараб­ан стог­не та охає, аж гiл­ля на де­ре­вi хи­тається вiд йо­го товс­тих за­боїв… Людський гам та гук до­дає реш­ту… Все по­мi­ша­ло­ся вку­пу - i за­во­ди му­зи­ки, i людський гук, го­мiн, - не чут­но ви­раз­но нi од­но­го сло­ва, не роз­бе­реш поодинок­ої роз­мо­ви - все гу­де, гу­кає, ля­щить, ве­ре­щить, все ви­хо­риться, на­че за­вi­рю­ха зи­мою… А на­ро­ду наб­ра­ло­ся - i в вок­за­лi, i ко­ло вок­за­лу, i по тем­них за­кут­ках са­ду, по глу­хих до­рож­ках йо­го, - всю­ди пов­но, бит­ком на­би­то.

Музика пе­рег­ра­ла i стих­ла. Ви­раз­нi­ше по­чу­вається люд­ський го­мiн. То­му за­ма­ну­ло­ся то­го, то­му дру­го­го. Гу­ка­ють прис­луж­ни­кам мер­щiй по­да­ва­ти. Од­нi при­мос­ти­ли­ся пiд вок­за­лом чай пи­ти; дру­гi роз­тек­лись по ха­ла­буд­ках пив­ком про­хо­ло­ди­ти­ся; тре­тi по­тяг­ли у вок­зал "сiр­ка" смик­нути… Прос­то­рi­ше ста­ло по до­рож­ках, вiльнi­ше i ко­ло вок­залу… Стов­пи по­важ­но сно­ви­га­ють i ве­дуть ти­ху роз­мо­ву.

- Что это та­кое? Только и слыш­но: ин­те­ре­сы крестьян­ства, ин­те­ре­сы крестьянства то­го тре­бу­ют!.. Да раз­ве все крестьянство? Раз­ве ис­то­ри­чес­кие судьбы го­су­дарст­ва ими соз­да­ва­лись? Это черт зна­ет что та­кое! Ес­ли мы, ку­ль­ту­р­ные эле­мен­ты, не выс­ту­пим впе­ред и не заговори­м о ди­ком раз­гу­ле де­ма­го­гии, то что же го­су­дарст­во ожи­дает? Оно по­то­нет, оно долж­но по­то­нуть в раз­ли­ве са­мой страш­ной ре­во­лю­ции… Мы долж­ны стать на стра­же и пре­дуп­ре­дить!.. - го­мо­нiв глу­хо, товс­то при­дав­лю­ючи на кож­ному сло­вi, стовп.

- Но поз­вольте. Че­го же вы хо­ти­те? - пе­ре­бив йо­го ни­зенький щуп­лий чо­ло­вi­чок у ши­ро­кок­ри­ло­му бри­лi, що гу­стою тiн­ню зак­ри­вав усе йо­го об­лич­чя. - Ведь это од­ни только об­щие мес­та, ко­то­рые мы уже око­ло де­ся­ти лет слы­шим из уст ох­ра­ни­те­лей! Вы оп­ре­де­лен­но форму­ли­руй­т­е свои же­ла­ния.

- Извольте, - товс­то по­чав стовп, ки­да­ючи приз­рий пог­ляд на не­ве­лич­ко­го чо­ло­вiч­ка. - Во-пер­вых, мы тре­бу­ем, что­бы нас выс­лу­ша­ли; а для это­го не­об­хо­ди­мо дать нам пре­об­ла­да­ющее зна­че­ние хо­тя в та­ком нез­на­чи­тельном ор­га­не са­мо­уп­рав­ле­ния, как земст­во. По­ми­луй­те: не толь­ко в уезд­ных уп­ра­вах изб­ра­ны пред­се­да­те­ля­ми полугра­мотные пи­са­ря, эти ис­тин­ные пьявки на­род­ные, но и в гу­бернс­кую уп­ра­ву втис­ну­ли чле­ном ка­ко­го-то ре­месле­н­ни­ка.

- Вы, зна­чит, приз­на­ете не­дос­та­точ­ным та­кое само­упра­в­ление? Же­ла­ли бы больше­го?..