Читати книгу - "Крістіна"

Джиммі Сайкс: Якась магія.

Джанкінс: Він бреше, але хай мені грець, якщо я знаю причину.

Вілл відчинив шухляду письмового стола, втискаючи пузо, і знайшов свій нотатник за 1978 рік. Прогортавши його, відшукав запис своїм карлючним почерком: «Каннінґем. Шаховий турнір. Філлі Шератон 11–13 груд.».

Він набрав номер довідкової, отримав номер готелю й зробив дзвінок. Та не надто здивувався, коли серце пришвидшило свій біг, поки лунали гудки й адміністратор готелю підняв слухавку.

Якась магія.

— Алло, готель «Філадельфія-Шератон».

— Алло, — мовив Вілл. — У вас там шаховий турнір проходить, зда…

— Північних штатів, так, сер, — перебив адміністратор. Судячи з голосу, спритний і нестерпно молодий.

— Я з Лібертівілля дзвоню, що в Пенсильванії, — сказав Вілл. — У вас там поселився учень ЛСШ, якого звуть Арні Каннінґем. Він із тих дітлахів, що в турнірі участь беруть. Я б хотів з ним поговорити, якщо він є.

— Секундочку, сер, я подивлюся.

Клац. Вілла перевели в режим очікування. Він відкинувся на своє поворотне крісло й сидів так, здавалося, цілу вічність, хоча червона секундна стрілка оббігла циферблат усього один раз. «Його там не буде, а якщо буде, я з’їм свій…»

— Алло?

Голос був молодий, нашорошено-обережний і, поза сумнівом, каннінґемський. У Вілла Дарнелла наче щось упало в шлунку, але на голосі це ніяк не позначилося; занадто вже старий він був.

— Здоров був, Каннінґем, — сказав він. — Це Дарнелл.

— Вілл?

— Ага.

— Що поробляєш, Вілл?

— А ти як там, малий?

— Учора виграв, сьогодні нічия. Дурна гра. Ніяк не міг зосередитися. То що там у вас?

Так, то був Каннінґем — він, поза всіляким сумнівом.

Дзвонити комусь, не маючи напоготові «легенди», для Вілла тепер було те саме, що вийти з дому без трусів, тож він без затримки сказав:

— Синку, ти там маєш олівець?

— Так.

— На Норт-Брод-стрит є точка, «Об’єднані автозапчастини» зветься. Зможеш туди підскочити й глянути, що в них за шини?

— Відновлені? — спитав Арні.

— Нові.

— Авжеж, я можу зайти. Завтра вдень у мене вільний час від полудня до третьої.

— Було б добре. Спитай там Роя Мастанґерру і скажи, що від мене.

— Назвіть по буквах.

Вілл промовив прізвище по літерах.

— Більше нічого?

— Ага… а ще я розраховую, що тобі надеруть там задницю гарненько.

— Губу закатайте, — розсміявся Арні. Вілл попрощався й повісив слухавку.

Сумнівів у тому, що то був він, не лишалося. Каннінґем того вечора був у Філадельфії, а відстань до Філадельфії сягала трьохсот миль.

Кому він міг дати запасні ключі?

Малому Ґілдеру.

Звичайно! От тільки малий Ґілдер лежав у лікарні.

Своїй дівчині.

Але в неї не було водійських прав і навіть дозволу. Арні сам казав.

Комусь іншому.

А не було нікого іншого. Каннінґем не спілкувався тісно ні з ким, крім самого Вілла, а він прекрасно знав, чорт забирай, що запасних ключів той йому не давав.

Якась магія.

Холера.

Вілл знову відхилився на спинку крісла й закурив сигару. Коли вона розгорілась, а охайно зрізаний кінчик лежав у попільничці, він задивився на димок і розмірковував. Але нічого не спадало на думку. Каннінґем був у Філадельфії, поїхав він шкільним автобусом, проте його машина десь зникла. Джиммі Сайкс бачив, як вона виїжджала, але не бачив, хто сидів за кермом. І що це все могло значити? Який напрошувався висновок?

Поступово його розум повернув в інше русло. Він згадав свої шкільні часи, випускний рік, коли йому дали головну роль у виставі. Він мав зіграти священика, якого доводить до суїциду пристрасть до Сейді Томпсон, дівчини, яку він твердо постановив собі спасти. Він зірвав бурхливі оплески. Один-єдиний момент слави за всі роки навчання в старшій школі, позбавлені спортивних і академічних тріумфів, і, можливо, найяскравіша мить його юності. Його батько був п’яничкою, мати — ломовою конякою, а єдиний брат — пройдисвітом, чий власний єдиний момент слави настав десь у Німеччині, а єдиними аплодисментами був рівномірний гуркіт німецьких 88-х.

Він згадував єдину свою дівчину, бліду білявку Ванду Гаскінз, чиї білі щоки вкривав розсип веснянок, що під серпневим сонцем прикро буяв рясним цвітом. Вони майже напевно побралися б — Ванда була однією з чотирьох дівчат, з якими насправді трахався Вілл Дарнелл (повій він із цього переліку усунув). І вона ж напевно була єдиною, кого він у житті кохав (звісно, якщо припускати, що така річ, як кохання, узагалі існує — а, як і у випадку з надприродними явищами, про які він іноді чув, але яких ніколи не бачив на власні очі, він міг сумніватися в його існуванні, не спростовуючи його), але її батько служив у війську, і Ванда була дитиною військового. Коли їй було п’ятнадцять — приблизно за рік до того містичного переходу влади з рук дорослих до рук дітей — вона з сім’єю переїхала до Вічіти, і на тому все скінчилося.

Вона фарбувалась якоюсь особливою губною помадою, і в те давно минуле літо 1934-го вона своїм смаком нагадувала полуниці, принаймні так думав Вілл Дарнелл, тоді ще досить худорлявий, ясноокий, амбітний і молодий. Від того смаку ліва рука тягнулася посеред ночі до ерегованого й сповненого бажання члена… і ще до того, як Ванда Гаскінз здалася, вони танцювали той солодкий особливий танець у снах Вілла Дарнелла. У його вузькому дитячому ліжку, закороткому для вирослих ніг, вони танцювали.

І згадуючи тепер той танець, Вілл перестав думати й почав мріяти, а переставши мріяти, знову затанцював.

Від сну, який так і не став глибоким і міцним, він прокинувся за якихось три години; прокинувся, бо задеренчали, відчиняючись, великі гаражні ворота й над ними загорілося світло — не денна лампа, а сліпучо-яскрава 200-ватна.

Вілл похапцем підняв спинку крісла. Черевики стукнулися об килимок під столом (на ньому опуклими гумовими літерами було написано по діагоналі «БАРДАЛ»[125]), і до тями його швидко привело не так щось інше, як голки в ногах.

Через увесь гараж до двадцятого боксу повільно проїхала Крістіна — і ковзнула всередину.

Вілл, дотепер не переконаний, що вже не спить, споглядав її з дивною відсутністю хвилювання, притаманною, мабуть, лише тим, кого щойно вирвали зі сну. Він сидів рівно за своїм столом, поклавши руки — свинячі окости на брудну списану карлючками промокашку, і споглядав її.

Двигун розігнався один раз. Двічі. Блискуча нова вихлопна труба стрельнула синім димком.

Мотор заглух.

Вілл сидів непорушно.

Його двері були зачинені, але між конторою і довгастим, хлівоподібним приміщенням гаража завжди був увімкнений інтерком. Завдяки