Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Однак, на превеликий жаль, обидві категорії читачів я задовольнити не міг і не можу. З одного боку, зобов’язався писати правду і тільки правду, тож не міг збрехати, що після ванни дівка одяглася й пішла, і нічого між нами не трапилося, незважаючи на радість мою через порятунок від молота. З іншого боку, я прихильник такої позиції: коли щось між двома відбувається, нехай тільки вони про те і знають. І розповідати я жодного бажання не мав. То вже вибачайте, дорогі читачі обох категорій, — може, і застарів Іван Карпович, але принципів своїх дотримується неухильно.

Отже, вже коли в чоло цілував я дівку біля дверей, поцікавився:

— Як тебе хоч звати?

— Клеопатра.— Вона скривилася. — Ну, насправді Гапка, але сказали, що треба Клеопатрою бути, щоб наче міська, а не з села.

— Ну, бувай, Клеопатро. Червінці сховай, мене забудь, язик тримай за зубами, якщо хочеш, щоб і зуби були цілі, і язик. Зрозуміла?

— Звісно!

Кивнула вона і пішла. Я трохи почекав, потім визирнув і поладнав номер на дверях. Зачинив їх, одягнувся, чоботи взув і влігся спати. Наснилася мені Моніка. Усміхалася, ручки тягнула, і від щастя, що ось скоро вже побачу її, аж прокинувся я. Полежав трохи, коли почув наче виск гальм на вулиці. Потім крики. Я з вікна визирнув і побачив, як до будинку побігли хлопці з револьверами. І ще одне авто на причалі зупинилося. З нього витягли Клеопатру, скривавлену всю. Вона ще в мій бік подивилася, а потім кинули її в катер і повезли на той берег. Я аж зубами заскрипів. Дівко-дівко, казав же тобі мовчати, а ти схотіла продати мене. Тільки ж я хитрий. Я одиничку зідрав, і стала у мене квартира шість, а була шістнадцять. Воно-то дивно, що поверх четвертий, а квартира тільки шість, але не подумала про це Клеопатра. Як і про те не подумала, що не грошей їй дадуть, а смерті відсиплють. Не з тих людей Харлам, щоб дівці якійсь платити. І так усе розповість.

До шостої квартири увірвалися, крики. На щастя, там нікого не було.

— Утік! Утік, гад! Знайти!

Почали будинком бігати, стукати по дверях. Я не відчинив. Наче нікого вдома немає. Побігли хлопці далі, а я горищем на сусідній будинок перейшов, потім на ще один. Там почекав трохи, спустився і пішов геть. Під ранок знайшов кімнатку, де Самсонов жив. Постукав у віконце, він відчинив.

— Що сталося, Іване Карповичу?

— Тут вона, тут! — сказав я. — Тепер точно знаю.

— І то добре, — зрадів Самсонов.

Уранці ще на пошту по телеграму сходив. Борис із Одеси сповістив, що бачили якогось вуркагана з носом порізаним якраз у ті дні, коли Анюта зникла. Точно вона була тут.

І сів я думати, як визволити її від цього Харлама. Розумів, що часу в нас небагато, що шукають нас і знайдуть, і треба діяти швидко, на випередження. День посидів, ніч не поспав — і ось уже вранці план у мене був. Без Самсонова перевдягнувся в селянські лахи, які він мені приніс. Сорочка, кожух, штани штопані, чоботи порепані, картуз бувалий. Убрався, дай, думаю, подивлюся навколо. А навколо околиця Царицина, хатинки, паркани, сараї, свині на вулицях риються, грязько, бо ж весна. Коли дивлюся — Самсонов іде. Несе пакунок зі сніданком, час від часу озирається. Коли я працював в охоронному відділенні, ми так часто бунтівників ловили. Бо ж знає людина, що треба дивитися, аби хвоста не було, але дивитися не вміє. Ідеш по місту, бачиш, що оглядається сам-один. Сміливо можна було рушати за ним, і кудись би та вивів. Треба навчити товариша дивитися обережно, щоб увагу не привертати.

— День добрий, — сказав йому. Самсонов насторожено подивився.

— Добрий.

— А чи не знаєте, де тут коня продають? Рудого такого, а між очима плямка біла. Хороший кінь!

— Не знаю, не знаю, — закрутив головою Самсонов.

— А ти чи не місцевий? — спитав я. Дивлюся, захвилювався товариш мій.

— Місцевий, але кіньми не цікавлюся. — Пішов собі. Десяток кроків зробив і озирається. Я почекав трохи, потім рушив за ним. Житло Самсонов винаймав у мазанці на два входи. З одного господарі жили, а з іншого кімнатку здавали. Постукав я в двері. Самсонов відчинив, здивовано подивився на мене.

— Чого тобі? — спитав. Дивлюся, рука під шинель пішла.

— Та спокійно, це я, Іван Карпович.

— Іван Карпович! — Він ошелешено придивлявся. — Ну, вмієте ви приховуватися!

— Нам зараз тільки так і треба, — відповів я, коли в кімнату зайшов. Говорили ми пошепки і прізвище Харлама не вживали. — Як новини?

— Та як, шукають нас. Кажуть, він нагороду призначив. Його люди всюди нишпорять. І на базарі були. Добре, що я пальто на шинель перемінив, до мене не підходили. До вас тим паче не підійдуть, бо ви наче звичайний мужик виглядаєте!

— Я і є мужик. Селянського походження, на хуторі живу. Правда, землі не залишилося, бо майже всю продав, і все ж.

— Поснідаємо?

— Давайте.

Поїли ми добре, Самсонов поставив на грубці чайник грітися.

— Що робити будемо, Іване Карповичу?